Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Але ж чому Сай одразу…

— Не взяв Краєва? Відомості Ярчука стосувались тільки Краєва; багато чого він взагалі не знав, наприклад, людей, що заправляли в твоєму рідному місті. Взяти “мурашиного лева” означало б половину наполохати.

— Що ж, тепер мені все ясно. Поясни тільки, де ти була останніми днями, практиканте Губська?

— Пам’ятаєш, я казала тобі, що бачила знайому інвалідку біля мого помешкання в місті? Краєв уже тоді мене запідозрив, мені не можна було крутитись біля місця подій. Крім того, коли капітан, — Антоніна стрельнула очима на Ярчука, — дізнався, що я до тебе… небайдужа, він взагалі хотів зняти мене з практики.

— Тоді ви мені не довіряли? Тоня спалахнула і промовчала.

— Мабуть, ти стежила за мною на Журавликах?

— Досить про це. — Дівчина зіскочила з підвіконня і відвернулася до стіни. — Тоді я тебе ще не знала…

— А що ти робила на горищі?

— Треба було зняти цю “лапшу”, провід, для повторної експертизи. От я й полізла вночі, бо вдень Томик помітив би. Ох і злякалась я тоді, коли ти зненацька мене застукав.

— А що ти шукала в скрині?

— Скриню я тільки відсунула. А копався в ній хтось інший, можливо, сам Краєв. Зате вдруге я полізла на горище, щоб тебе підстрахувати. Щоправда, не сама, а з Савченком.

— Це того дня, коли Губський святкував свій ювілей? А як ви дізналися, що саме тоді Панков завітає до мене?

— Ти сам домовився з капітаном Саєм про день продажу будинку, потім повідомив його сестру по телефону, а тебе підслухав Дональд Дак. Отже, вони клюнули на приманку.

— Он воно що! Все зрозуміло. Хоча ні, не зовсім. Хіба про місце перебування Пайкова батько не повідомив?

— Ні, певно, хотів це зробити пізніше, коли визрів рішення про арешт мурашиного лева. У паперах знайшли тільки адресу цієї Клавдії, його коханки. Щоправда, твій батько накреслив схемку…

— Скажи, а як розгортались події, поки я був тієї ночі в твоїй кімнаті і твоя сестричка намагалась мене спокусити?

— Ну, Лінка мене просто приголомшила. Ніколи про неї такого не подумала б… Так ось, я тобі вже казала: Краєв знав, що середа-останній строк і останній шанс. Взагалі він завжди якось інтуїтивно відчуває небезпеку — це видно з усіх його минулих справ. І він вирішив, що пора тікати звідси — з паперами чи без них. Але краще з паперами. Сай розраховував, що він прибуде до тебе особисто.

— Я теж так думав.

— Але він повівся дуже обережно. Ти в нього особливого довір’я не викликав. До того ж спрацювала інтуїція. Він перебрався у надійне місце, нікого не попередив. Тільки Клавдія знала, де він. Коли Томик збагнув, що його фактично обвели круг пальця, він вирішив помотатися Пану. А навіщо ти натякнув Козирю, що коробка закопана в осичняку?

— Я ж бачив, що в дворі біля будинку вони все перекопали й переконалися — каса захована в іншому місці. Ось я й навів їх на осичняк. До того ж думав, там легко буде взяти їх.

Тоня посміхнулась:

— Ех ти, стратег! Адже в лісі втекти легше!

— А до речі, що вони там знайшли? Я ж сам чув зумер?

— Якийсь металевий брухт. А що там ще могло бути?..

— Скажи, а загибель Бриха — це справа рук Томика?

— його. Він на викраденому самоскиді збив його на шосе.

— Він що, справді якийсь ваш родич?

— Синок материного двоюрідного брата, якогось Ґонтаря. Цей тип перепродував машини, меблі, словом, був спекулянтом. І Томика спокусив на легке життя. його затримали вперше, коли переганяв крадений автомобіль. Тоді вдалося викрутитись, мовляв, не знав, що крадений. Через рік знову затримали, відправили на лаву підсудних. І ось тепер докотився до вбивства.

Пилосос змовк, і стало чути, як у їдальні фальшиво й не дуже весело наспівує Губський.

— Дивна людина твій батько. Досі не можу збагнути, що йому треба від мене.

— Все дуже просто, — зітхнула Тоня. — Спочатку він тобою зацікавився у зв’язку з можливим продажем будинку, його Томик схиляв до маклерства. Ну, а згодом ти йому просто сподобався. Не такий він уже й зіпсований. У молодості працював шахтарем, був на гарному рахунку. Потім переїхав сюди, а вже тут почало його засмоктувати це болото…

Клим глянув на годинник.

— Тоню, мені пора…

— Зачекай, — зупинила його Тоня. Вона підійшла до полиці й дістала звідти невеличку бронзову скриньку. — Ось, Климе, та “коробка”, за якою полювали злочинці. До речі, в ній є щось і для тебе.

Клим хвилюючись відкрив скриньку і побачив серед інших паперів блакитний конверт з написом: “Синові”. Він розгублено глянув на Тоню, потім нерішуче розпечатав конверт.

— Нічого… Чистий папір.

Тоня взяла у нього з рук білий аркушик.

— Батько був певен, що ти приїдеш. Він заповів тобі почати все заново — з чистого аркуша…

До посадки в літак лишалося ще хвилин двадцять. В аеропорту було людно й гамірно. Вони протиснулись крізь юрбу заклопотаних пасажирів і вийшли надвір.

— Отже, відлітаєш, — зітхнула Тоня. — Якось усе в нас не так, як у людей, — поспіх, метушня, навіть перемовитись не встигли.

— Ми ж домовились, через місяць я повернусь… Розрахуюсь, владнаю всі справи, прихоплю з собою сестру і стану постійним мешканцем у Загородньому. — Клим обняв Тоню за плечі й пригорнув до себе.

— А чого ти так довго був у Сая?

— Душевно бесідували. Ти знаєш, він виявив у мені талант працівника карного розшуку і запропонував поміняти професію.

— І що ж ти йому відповів?

— Нічого. Мені треба все обдумати.

— Мені, до речі, теж. Не знаю, як тепер бути з батьком. Капітан Сай попередив його, якщо не облишить гендлярство й карти, то не зважить на колишні заслуги. І Лінку мені страшенно шкода…

— Так, усе, що ми пережили, тепер видається якимсь кошмаром. А втім, — усміхнувся Клим, — коли б цього всього не сталось, я не зустрівся б з тобою…

На табло спалахнув номер чергового рейсу. Ланцюжок пасажирів потягнувся по сходинках у літак. Тоня стояла в натовпі проводжаючих, прощально махаючи рукою, хоч Клим уже не міг її бачити. За кілька хвилин запрацювали мотори, і літак почав повільно викочуватися на стартову доріжку.

— Переведіть, будь ласка, свої годинники на шість годин уперед, — сказала стюардеса нашого Іл-62, що летів за маршрутом