Темні уми - Олександра Бракен

— Ніколи, — якийсь час помовчавши, промовив він. — Ніколи, ніколи, ніколи. Я ніколи тебе не забуду.

— Ти не матимеш вибору, — промовила я. — Кленсі сказав, що я ніколи не зможу цього контролювати.

— Гадаю, він меле дурниці, — сказав Лаям. — Послухай, те, що я бачив у лісі, коли ти…

— Коли я поцілувала тебе.

— Так. Це… справді сталося, так? Те… те, що цей падлюка… зробив. Справді з тобою сталося. Він знерухомив тебе так само, як і мене.

І так, і ні. Бо якась мізерна моя частка мене прагнула, щоби він так вчинив. Чи він змусив мене себе захотіти, одним єдиним дотиком зігравши на моїх емоціях? Я кивнула, хоч мене від огиди досі вивертало, особливо, коли згадувала, як його шкіра торкається моєї.

— Ходи до мене, — промовив ласкаво Лаям. Я відчула, як легенькі дотики його пальців, що м’яко, наче пелюстки, злетіли з моєї голови, щоби приголубити щоку. Коли я підвела голову, він на півдорозі перехопив мій погляд і поцілував мене. Я пильнувала, щоби не торкнутися його обличчя, а тільки плеча та руки. Коли він відхилився назад, я просто потягнулася за ним, мої губи шукали його губів.

— Ти ж хочеш бути зі мною, хіба ні? — прошепотів. — То будь зі мною. Ми все владнаємо. Між іншим, я вірю тобі. Можеш хоч у голову мені зазирнути — побачиш там тільки це. — Його тепле дихання відбилося на моїй щоці, як ще один поцілунок. — Майк над цим працював. Він спробує знайти спосіб вислизнути звідси — тобі, мені та Чабсу. Ми накиваємо п’ятами. Знайдемо батька Джека, знайдемо, як зв’язатися з батьками Чабса, а потім побалакаємо про нас із тобою.

Нахилившись, я поцілувала його у чоло.

— Ти справді мене не ненавидиш? — видихнула я. — І зовсім-зовсім не боїшся, навіть трішки?

Його побите обличчя скривилось у гримасі, яка, як мені здалось, була усмішкою.

— Я до смерті тебе боюся, але з цілковито іншої причини.

— Я монстр, ти ж знаєш. Я одна із небезпечних страховиськ.

— Ні, ти не монстр, — запевнив він. — Ти — одна із нас.

Чабс повернувся за кілька хвилин по тому, як Лаям поринув у неспокійний сон. Коли ми почали промивати порізи та рани на його обличчі, після перших дотиків пекучим антисептиком він заворушився і потягнувся до моєї руки.

Коли я відчула, що його хватка слабшає, і побачила, як затремтіли, закриваючись, його повіки, я нарешті полегшено видихнула.

— Виживе, — констатував Чабс, побачивши вираз мого обличчя. Решту медзасобів він запхав у мій заплічник. — Вранці у нього страшенно болітиме голова, але він виживе.

Ми спали по черзі, чи принаймні вдавали, що спимо. Я постійно стривожено здригалася, тамуючи невитрачену енергію, і чула сонне бурмотіння Чабса, котрий, здається, намагався дати лад нічним подіям.

А потім почулися чиїсь кроки по бетонних сходинках хатини, і ми обоє припинили прикидатися.

— Ліззі, — почула я голос одного із вартових біля дверей. — Це ти…

Вона пройшла повз них, відкривши ширмові двері так рвучко, що вони грюкнули об стіну. Лаям прокинувся, ще більш спантеличений і дезорієнтований, ніж раніше.

— Рубі! — Ліззі дивилась просто на мене, і була вона бліда, наче смерть. Її волосся позамотувалось у пірсинг, але коли я побачила на її руках кров, то й сама пополотніла.

— Це Кленсі, — задихано сказала вона, вчепившись мені в руки. — Він упав… і почав трястися всім тілом, як навіжений, а тоді почалася кровотеча, а я не знала, що робити, але він попросив покликати тебе, бо ти маєш знати, що коїться. Рубі, будь ласка, будь ласка, допоможи!

Я не зводила очей з її закривавлених рук.

— Це трюк, — прохрипів Лаям з канапи. — Рубі, не смій…

— Якщо йому справді погано, я мушу йти, — мовив Чабс до Ліззі.

— Рубі! — закричала вона, немов не вірила, що я тут стою. — Там скільки крові… Рубі, будь ласка, будь ласка, ти мусиш йому допомогти!

Він справді має мене за дурепу, хіба ні? Чи він просто вважає, що його вплив сягає так далеко, що я колись забуду, що він зробив з Лаямом, і семимильними кроками помчу його рятувати? Я труснула головою, здалося, що гнів аж стікає з мене. Надто незріла та м’якосерда, щоби використовувати здібності, хіба ні?

Це ми ще побачимо.

Лаям через силу сів.

— Ти ж його знаєш, — казав він, — Не роби цього, не…

— Покажи, де він, — сказала я, ігноруючи Чабсові протести, а тоді скомандувала йому: — Ти залишаєшся з Лаямом, збагнув? Ти повинен за ним наглядати, бо я не можу. Я подбаю про все.