Темні уми - Олександра Бракен
Спотикаючись, у кімнату увійшли Олівія та ще один хлопець, ведучи попід руки Лаяма. Голова у нього була опущена, і я бачила, де його волосся забризкало болотом. Десь за годину по тому, як його там покинули, пішов дощ.
— Лі, — сказав Чабс, намагаючись повернути його до тями, — Лі, чуєш мене?
Ми допомогли їм покласти його на диван. У кімнаті було темно, тому я не могла роздивитися, наскільки сильно його побили, допоки Олівія не увімкнула ліхтарик, поставивши його на підлозі поруч із Лаямом.
— Боже мій, — мовила я.
Лаям повернув голову в мій бік, і тільки тоді я зрозуміла, що він притомний, але під його очима понабрякали синці, і вони вже почали запливати. Я підняла його руку, що звисала з дивана, і поклала її на груди. Дихав він уривчасто і зі свистом. Навколо носа, рота, навіть на підборідді запеклася в’язка засохла кров. Решта синців буде видно при денному світлі.
— Йому потрібен антисептик, — сказав Чабс, — бинти абощо…
— Якщо ви вдвох підете зі мною, — запропонувала Олівія, — то я проведу вас на склад медичних засобів. Там нас ніхто не потурбує.
— Я не залишу Лаяма, — сказала я, досі стоячи біля нього навколішках.
— Гаразд. — Я заледве відчула, як Чабс легенько провів рукою по моєму плечі.
Ширмові двері, розчинившись, зі скрипом зачинилися за ними; я дочекалася, поки почується шелест кроків ще одного хлопця, котрий пішов услід, а потім знову поглянула на Лаямове обличчя. Легко і ніжно, наче пір’їнкою, я провела долонею по його обличчі. А коли дісталась до його носа, він аж зашипів, але не відхилився, поки я не торкнулась його набряклої, розбитої губи.
Гадки не маю, чи я колись так плакала, як упродовж останнього місяця. Я ніколи не була такою, як решта дівчат у боксі в Термонді, які плакали щоночі, а потім знову вранці, коли починали розуміти, що їхнє жахіття — це реальність. Я і малою не була рюмсою. Проте зараз я не могла стримати сліз.
— Я… виглядаю так само прекрасно, як і почуваюся? — Здавалося, що це говорить п’яний. Я намагалася вмовити його розтулити рота, щоби переконатись, чи всі зуби на місці, але глянувши на його щелепу, я подумала, що це може бути надто боляче, і не стала чіпати її. Я нахилилась, щоби торкнутися губами там, де щойно були мої руки.
— Не треба, — мовив він, ледве розтуливши око. — Не треба, якщо сама не хочеш.
— Не треба було на нього кидатися.
— Треба, — зміг промовити він.
— Я вб’ю його, — сказала я з люттю, що нараз спалахнула в мені. — Я вб’ю його.
Лаям знов тихо засміявся.
— Ах… впізнаю. Ось вона — Рубі.
— Я витягну тебе звідси, — пообіцяла я. — Тебе і Чабса. Я побалакаю з Кленсі, я…
— Ні, — промовив він. — Зупинись, це тільки погіршить справу.
— Хіба справи можуть бути гіршими? — запитала я. — Я тобі все зіпсувала. Я знищила все.
— Боже! — Він захитав головою, скрививши рот у якійсь подобі усмішки. — Ти знала… що завдяки тобі я такий щасливий, що інколи навіть забуваю дихати? Гляну на тебе — і в грудях так защемить… і, мабуть, єдина думка у моїй голові — про те, як я хочу дотягнутись і поцілувати тебе. — Він тремтяче видихнув. — Тому не обіцяй мене витягнути, бо я нікуди не піду, принаймні допоки ти не станеш частиною групи також.
— Я не можу піти з тобою, — мовила я. — Я на таку небезпеку тебе не наражатиму.
— Маячня, — сказав він. — Нічого гіршого за розлуку бути не може.
— Ти не розумієш…
— То переконай мене, — відповів Лаям. — Рубі, назви хоч одну причину, чому ми не можемо бути разом, а я назву тобі сотню — чому можемо. Ми поїдемо, куди забажаєш. Я — не твої батьки. Я не покину тебе і нікуди не відішлю, ніколи.
— Вони мене не покидали. У тому, що трапилось, моя вина. — Ця таємниця вилетіла з мене, як надовго затамований подих, і я навіть не знаю, хто з нас більше здивувався такому зізнанню.
Лаям замовк, чекаючи на продовження розповіді. І я збагнула, що час настав. Що зараз справді та мить, коли я втрачу його. І в моїй голові закружляла єдина думка: про те, як мені хочеться востаннє поцілувати його, перш ніж він почне боятися мене через те, що я таке страшидло.
Я притулилася головою до його подушки. Пошепки, бо мені бракувало відваги озвучити це на весь голос, я розповіла йому, як лягала спати напередодні десятого дня народження, як прокинулась, сподіваючись традиційних млинців на день народження. Про те, як вони замкнули мене у гаражі, наче якесь дике звірятко. А коли ця історія закінчилася, я зізналася йому і про Сем. Про те, як я була для неї Чабсом, допоки не перестала ним бути, допоки не перетворилась на ніщо.
У мене перехоплювало подих, коли я договорила. Лаям повернувся обличчям до мене. Відстань між нами була меншою за подих.