Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
Страшна й загадкова смерть пана Клесінського породила безліч безглуздих і дурних забобонних чуток. Поселяни шепотілися, що душа панночки-утоплениці навіки замкнена в цьому ставку, у якому вона втопилася, і тепер у місячні ночі блукатиме біля нього. І відведи Боже підходити до цього ставка, коли світить повний місяць!
Інші розпустили слух, що панночка перетворилася на упирицю й неодмінно прийде за всяким, хто наважиться вимовляти її ім’я вголос хоч ясним днем, хоч темної ночі. Деякі хотіли розкопати погану могилку панночки й подивитися — чи справді вона упир, а заразом і забити їй у груди осиковий кілок та спалити тіло, щоб остаточно знищити упирицю. Але й у найхоробріших бракувало сміливості зробити це навіть удень!
А багато селян шкодували, що тоді, коли виловили поганий труп, то не відрубали йому голову, бо побоялися покійного пана. Адже так треба вчиняти з усіма самогубцями. Тепер би і клопоту не було! А так через свою ж малодушність нажили собі горе!
Треті стверджували, що панна перед смертю прокляла всіх Клесінських. Спочатку ця нежить прикінчила пана Матвія, а тепер неодмінно прийде за паном Михайликом, щоб остаточно винищити проклятий рід. Вони цуралися останнього з Клесінських і квапливо хрестилися, коли він проходив повз.
Четверті клялися й божилися, що бачили, як проклята упириця шустала селом та заглядала у вікна, а всі собаки з жахом тікали від неї. Однак ці свідки були завсідниками шинку, тому їм повірили не всі. Одначе всі селяни вивісили біля своїх дверей та вікон оберемки часнику. Береженого Бог береже!
Ці безглузді чутки й забобони, немов зараза, миттєво розповзлися по навколишніх селах і хуторках не лише в землях Клесінських, а і в сусідніх. Люди зо страху боялися виходити зі своїх будинків після заходу сонця. А коли в одного із селян зникла корова, а потім її тушу знайшли в лісі, розтерзану й погризену, ні в кого не залишилося сумнівів, що це справа рук упиря. Щоправда, деякі здогадувалися, що селянин просто напився й забув замкнути хлів, і його корову вкрали. Але, мабуть, у лісі злодіїв наздогнав упир і розтерзав корову. Деякі не позбавлені здорового глузду селяни звернули увагу на ту дивну обставину, що упир спокусився саме на корову, а не на людей, чия кров краща, але воліли мовчати про це. Водночас чомусь нікому й на думку не спало, що тепер зима й вовки вельми голодні.
Через дев’ять днів після похорону ввечері Михайлик самотньо сидів у головній залі біля палаючого каміна й розмірковував про своє майбутнє. А воно в нього було туманне й невизначене.
Батька поховали, але що робити самому Михайлику? Куди йому йти? Він залишився зовсім один у світі. Кому він тепер треба? Та рідня, яку мав Михайлик із боку матері, не цікавилася хлопчиком. Відтоді, як його дід по матері помер, утративши свій вплив, покійний пан Матвій не мав потреби в родичах дружини і припинив із ними будь-яке спілкування. Та й навряд чи рідня погодилася б узяти на себе турботу про нього. Друзі покійного батька або самі потребували його, або ж хотіли лише його грошей. А хворобливий Михайлик, який не мав зв’язків, не міг бути їм корисним, а гроші... Ох, гроші! Він перерив усі батьківські покої в пошуках грошей, увесь будинок і підвали, але ті наче віл злизав.
Хлопчик знав, що батько накопичив велику суму грошей золотом. Дорогий срібний та золочений посуд, дорога зброя, коштовності першої та другої дружин батька, дорогі книги й вартість земель самого маєтку можна було не рахувати — вони самі собою являли окреме багатство. Потреба у грошах з’явилася в Михайлика тоді, коли треба було ховати батька. Витрати були невеликі, оскільки у спорожнілому краю не треба витрачатися на пишний поминальний обід відповідно до становища, яке займав покійний пан Клесінський за життя. Та й на похорон не прийшов жоден із сусідів — багато з них були вбиті ще влітку, а ті, кому вдалося вижити, ще остерігалися повертатися до своїх маєтків. А обшукавши маєток і не знайшовши нічого, підліток зрозумів, що він залишився без жодного гроша.
Зовсім незрозуміло було, що тепер станеться із самими Волховицями. Чи не відберуть їх козаки або поляки? Як він ними керуватиме, коли ніколи цього не робив? Та й не мав хлопчик паперів на маєток. Адже не лише гроші шукав Михайлик, а й заповіт батька, і грамоти на право володіння землею, і грамоти, що підтверджують його привілеї та права шляхтича. Він знав, що завбачливий батько склав заповіт, у якому детально описав усе своє майно. І, не маючи на руках цих паперів, хлопець розумів, що може позбутися власного будинку. Що нині коїлося у світі, він не знав, бо в розорений війною край ніхто не заглядав, а якщо й заглядав, то не заїжджав до маєтку, бо він був дуже далеко від дороги.
Михайлик почувався беззахисним перед величезним і жорстоким світом. Хлопчик розумів, що його, слабкого й самотнього, позбавленого дружньої підтримки, будь-який спритний шляхтич може скривдити, а маєток відібрати, пославшись на те, що йому нічим підтвердити свої права на цю землю.
Челядь його любила, але нічим не могла зарадити Михайлику, окрім відданої служби. Гайдуки його батька не збиралися від нього йти. Вони мали тут сім’ї, будинки, але їх залишилося мало — хто помер від чуми, хто пішов шукати кращої долі, тож із таким загоном особливо й не захистишся! Та й не вмів Михайлик воювати. Навіть шаблею особливо не володів, бо більше часу проводив із книгами, ніж зі зброєю. Селяни, на щастя, не бунтували проти нього, але уникали хлопця, ніби чумного, — їм здавалося, що прокляття покійного батька перейшло на його сина, а від нього може перейти на всякого, хто буде з ним поруч. Навіть сьогодні, стоячи в церкві і слухаючи поминальну панахиду, Михайлик помітив, що люди бояться наближатися до нього.
Хоч куди, у який бік повертався б Михайлик — усюди була безвихідь. До кімнати ввійшла Кшися.
— Пане Михайлику! — покликала челядниця. — Тобі подавати вечерю?
Михайлик подивився на неї, зітхнув. Він згадав, що йому треба буде одному сідати за стіл у величезній та розкішній їдальні. Його багатий
