Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох вимірах, у часі й просторі, і приземлилися на Землі тридцять чи сорок років тому?

— Та ну вас, Ластігу!

Ластіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у прохолодну сутінь кімнат:

— Який зараз рік?

— Тисяча дев’ятсот двадцять шостий, звичайно, — відповіла жінка, сидячи в кріслі-гойдалці й сьорбаючи лимонад.

— Ви чули? — обернувся до своїх супутників Ластіг. — Дев’ятсот двадцять шостий рік! — несамовито вигукнув він. — Ми прибули назад у минуле! Це — Земля!

Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і жахом. Руки конвульсивне сіпались у них на колінах. Нарешті капітан сказав:

— Чого-чого, а такого я не сподівався. Зараз я відчуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися? От якби нам сюди Ейнштейна!

— Чи хоч одна людина в місті повірить нам? — озвався Гінкстон. — Може, ми граємося з чимсь небезпечним? Я маю на увазі — з часом. Чи не краще нам знятися одразу й полетіти додому?

— Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що стояв під великим дубом через три будинки.

— Я прагну мислити якомога логічніше, — мовив дорогою капітан, — бо, на мою думку, наші здогади ще далекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію і міжпланетну подорож було здійснено багато років тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як психолог, коли б перед вами постала така проблема?

— Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб Марс поступово став схожий на Землю. Якби була можливість, я б відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кожне озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою якогось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

— Що ж, непогано, Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили на правильний слід. Ота жінка лише вважає, що живе на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за масштабами гіпнотичного експерименту.

— Саме так, сер! — вигукнув Ластіг.

— Правильно! — сказав Гінкстон.

— Ну от, — зітхнув капітан. — Тепер, коли ми знайшли якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про те, що наша ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша річ. — Капітан посміхнувся й додав:-Здається, ми завоюємо тут неабияку популярність.

— Ви гадаєте? — кинув Ластіг. — Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.

— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

— Сер… — промовив він.

— Що там таке, Ластігу?

— О сер, що я бачу… — тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: “Дивіться, дивіться!”

— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся навздогін.

Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

— Бабусю! Дідусю! — скрикнув Ластіг.

— Дейвіде! — запищали старі й кинулися йому в обійми. — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.

— Бабусю, дідусю! — схлипнув Дейвід Ластіг. — У вас чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.

— Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап’єшся досхочу.

— Я тут з друзями, — Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном. — Капітане, ідіть сюди.

— Добридень вам, — привітали їх старі. — Просимо до господи. Дейвідові друзі — наші друзі. Чого ви там стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м’які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.

— За ваше здоров’я, — сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

— Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? — запитав Ластіг.

— Відразу після смерті, — різко відказала вона.

— Відразу після чого? — перепитав капітан і поставив склянку.

— Так, так, — кивнув Ластіг. — Вони померли тридцять років тому.

— Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося! — загорлав капітан.

— Тихше, не кричіть, — підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися. — Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить. — Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку. — Помацайте-но. — Капітан взяв її за зап’ястя. — Правда, живе тіло? — запитала вона.

Капітан ствердно хитнув головою.

— Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? — з тріумфом мовила вона.

— Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на Марсі, — сказав капітан.

— А от довелося побачити. Не помилюся, коли скажу, що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про те, що путі господні недовідомі.

— Оце і є небо? — запитав Гінкстон.

— Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам — навіщо. Але ніхто не говорив нам цього