Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
— Слухаю, сер.
Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора. Ніхто не сказав би, що це обличчя належить не сорокарічному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.
— Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон підемо в місто. Всі інші залишаються в ракеті. Коли з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. До того ж вони зможуть попередити наступну ракету. На різдво вилітає, здається, ракета каштана Уайльдера. Якщо місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну ракету треба буде як слід озброїти.
— Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою цілий арсенал.
— Накажіть людям стати біля гармат. Ластіг і Гінкстон, за мною. Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.
Надворі стояв чудовий весняний день. На квітучій яблуні щебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зелені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і повітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то голосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав мелодію пісні “Прекрасна мрійниця”. Ще десь рипів старий грамофон. Гаррі Лодер співав “Блукаючи в сутінках”.
Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то пішли повільно — щоб не втомитися.
На грамофоні перемінили пластинку:
О, де ж ви, ті чари червневої ночі,
І місячне сяйво, й коханої очі?..
Ластіг затремтів, мов у пропасниці. Дрож пройняв і Семюела Гінкстона.
Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тінявому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою поторохкотів віз.
— Слухайте, сер, — порушив мовчанку Семюел Гінк-стон. — Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс мали місце ще перед першою світовою війною!
— Ні.
— А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, залізні олені, піаніно, музика? — питав Гінкстон, беручи для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому в лице. — Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот п’ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?
— Ні, ні, Гінкстоне.
— Чому ж ні? Тодішній світ дуже відрізнявся од нашого. Таку експедицію можна було спорядити потай, тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.
— Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку складну річ, як ракета.
— Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили собі будинки, подібні до тих, у яких вони жили на Землі. Адже вони привезли з собою і земну культуру.
— І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? — запитав капітан.
— Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійснили кілька польотів, щоб одразу можна було заселити ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містечко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як ви, а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після 1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони розпочалися кілька століть тому в якійсь глухій частині земної кулі, і про них знала тільки жменька людей, які перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від часу навідувалися на Землю.
— Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже прийнятною.
— Це цілком природно. А докази матимемо незабаром. Нам залишається знайти людей, і ми про все довідаємося.
Густа зелена трава заглушала їхні кроки. Її щойно скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Незважаючи на свої сумніви, капітан Джон Блек відчував, як його душу обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не доводилося бувати в такому містечку, і дзижчання весняних бджіл видалося йому наймилішою музикою, а оновлена весною природа була наче бальзамом для його душі.
Вони ступили на ґанок. Кроки луною відбились од дощаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу, кришталеву люстру і картину Мексфілда Періша, що висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзвонювали шматочки льоду об стінки глечика для лимонаду. Була спека, і десь на кухні готували холодний ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.
Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.
В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної завіси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки, одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.
— Ви щось хотіли? — запитала вона.
— Вибачте, будь ласка, — невпевнено почав капітан Блек. — Але ми шукаємо… тобто, чи не могли б ви нам допомогти… — Капітан збентежився і замовк.
Жінка зачудовано дивилася на нього своїми темними очима.
— Коли ви хочете що-небудь продати… — почала вона.
— Ні, постривайте! — вигукнув він. — Яке це місто? Жінка зміряла його поглядом.
— Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути в місті і не знати його назви?
Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.
— Ми не місцеві, — нарешті промовив він. — Ми хочемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди потрапили.
— А ви що, провадите перепис населеня?
— Ні.
— Всім відомо, що це місто виникло 1868 року, — нетерпляче сказала жінка. — Може, ви граєте в якусь гру?
— Ні, це не гра! — вигукнув капітан. — Ми з Землі.
— Ви хочете сказати: з-під землі? — перепитала, не розуміючи, жінка.
— Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з Землі. І приземлилися на четвертій планеті, на Марсі…
— Це місто зветься Грін-Блаф, — почала пояснювати жінка, ніби малій дитині. — Воно лежить в штаті Іллінойс на американському континенті, оточеному Атлантичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.
І жінка пішла з холу, провівши пальцями по бісерній завісі. Троє мовчки перезирнулися.
— Давайте подивимося, що там за завісою, — запропонував Ластіг.
— Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це просто неймовірно!
Вони вийшли на ґанок і сіли на східцях.
— Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?
— Як це могло бути?
— Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро збожеволію від різних думок. Наші хронометри безперестану реєстрували
