Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Мер виголосив коротеньку жалобну промову. Його лице якось дивно змінювалося: часом це було лице мера, а часом — невідомо чиє.

Мати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.

Дідусь та бабуся Ластіги теж були тут, і риси їхніх облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий день мерехтить усе навкруги.

Трупи опустили в могили. Один із присутніх промимрив кілька слів про “несподівану раптову смерть, яка у розквіті сил спіткала шістнадцять чоловік протягом ночі”…

Духовий оркестр, граючи “Колумбія, перлина океану”, помарширував до міста, і всі взяли на один день відпустку.

ЧЕРВЕНЬ 2001. “НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..”

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших-через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.

Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони — перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої людина майже п’яніла, якщо рухалася надто швидко.

Джібз підійшов до багаття й запитав:

— Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не збирати цей хмиз?

— Хай собі горить, — сказав Спендер, не відводячи голови.

Цієї ночі — першої ночі на Марсі — не годиться зчиняти гармидер або виносити надвір таку дурну річ, як палаюча пічка. Це було б схоже на блюзнірство.

Для цього ще буде час, час шпурляти бляшанки з-під згущеного молока в горді марсіанські канали, час, коли вітер шелестітиме сторінками “Нью-Йорк Таймс”, ганяючи їх по сірому дну порожнього марсіанського моря, час влаштовувати пікніки серед струнких руїн стародавніх марсіанських долинних міст і засмічувати їх банановими шкуринками та масними папірцями. Так, часу буде доволі. І від цієї думки він затремтів.

Спендер підкладав у вогонь хмизу, ніби приносив жертву мертвому велетневі. Адже вони приземлилися на величезній домовині. Цивілізація тут загинула. Отож проста чемність вимагала, щоб першу ніч вони провели пристойно.

— Не до вподоби мені таке святкування, — сказав Джібз, повертаючись до капітана Уайльдера. — На мою думку, сер, можна було б відкрити запас джину й м’яса та трохи розважити душу.

Капітан Уайльдер подивився в бік мертвого міста, що було за милю від ракети.

— Ми потомилися, — сказав він, ні до кого не звертаючись, ніби вся його увага була зосереджена на місті, а підлеглі забули про це. — Може, завтра увечері. Сьогодні треба радіти з того, що нам пощастило подолати таку відстань, що ніякий метеор не влучив у корпус нашого корабля і всі ми лишилися живі.

Люди блукали без діла. Їх було двадцятеро. Вони ходили, обнявшись за плечі, поправляли пояси. Спендер стежив за ними. Вони були незадоволені. Адже вони здійснили подвиг, ризикуючи своїм життям. Тепер їм кортіло напитися, погорлати, постріляти згору з гвинтівок, щоб показати які-то вони молодці, що пробили дірку в космосі й примчали ракетою аж на Марс.

Але ніхто не здіймав галасу.

Капітан тихо віддав наказ. Один з людей побіг у ракету і приніс консервні бляшанки. Без зайвого шуму відкрили і розподілили їжу між членами екіпажу. У людей розв’язувалися язики. Капітан підсів до них і почав розповідати про мандрівку. Вони й самі знали її в усіх подробицях, але їм приємно було почути про неї як про минулу і щасливо завершену справу. Про подорож назад, на Землю, говорити не хотілося. Хтось згадав був про неї, але йому порадили прикусити язика. Ложки виблискували в подвійному місячному світлі, їжа здавалася на диво смачною, а вино ще смачнішим.

У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору приземлилася допоміжна ракета, залишивши за собою вогняний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк і з нього виліз Гетевей, лікар-геолог — щоб заощадити місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі попрямував до капітана.

— Ну що? — запитав капітан Уайльдер.

Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерехтіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на капітана і промовив:

— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну тисячу років. Те саме можна сказати й про оті три міста на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер…

— Що там?

— Ще минулого тижня в ньому жили люди, сер.

Спендер схопився на ноги.

— Марсіани, — додав Гетевей.

— Куди ж вони поділися?

— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов у будинок на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші, мертве вже сотні років. Та ба! В будинку були трупи. Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось подібне до перепалених газет, з-під яких стирчить біле цурпалля — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі. Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.

— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам щонебудь живе?

— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири з п’яти лежали пусткою протягом тисячоліть. Що сталося з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення. Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Трупи. Тисячі трупів.

— Від чого вони загинули? — запитав Спендер, ступивши вперед.

— Ніколи не повірите.

— Що їх убило?

— Вітряна віспа, — просто відповів Гетевей.

— Та невже?

— Абсолютно точно. Я зробив аналізи. То була вітряна віспа. На марсіан вона діяла страшенно, зовсім не так, як на землян. Причина, гадаю, в тому, що обмін речовин у них інший. Тіла в них чорні,