Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

образів, що існують у вашій свідомості, в свідомість інших людей, створення галюцинацій, що постійно сприймаються почуттями як цілком реальні речі, вважається майже неможливим. Наші пацієнти, як правило, створюють зорові або в кращому разі зорові й слухові ілюзії. Вам пощастило з’єднати й збалансувати всі можливі види ілюзій. Ваше безумство прекрасне в своїй довершеності.

— Моє безумство! — вигукнув капітан, полотніючи.

— Так, так, безумство. І яке гарне безумство! У вашій ракеті є все: метал, гума, гравітатори, харчі, одежа, паливо, зброя, трапи, гайки, болти, ложки. Десять тисяч окремих речей нарахував я на вашому кораблі. Ніколи ще я не зустрічав такої складної галюцинації. У вас є навіть тінь — під койками і під іншими речами, де їй і належить бути! Яка потрібна концентрація волі, щоб створити таку довершену галюцинацію і щоб в будь-який момент усі речі мали запах, твердість, смак і звук! Дозвольте мені обняти вас.

Ккк притиснув капітана до грудей, ступив крок назад заговорив знову:

— Я опишу ваш випадок у моїй найбільшій монографії. Я розповім про нього наступного місяця на сесії Марсіанської академії наук. Подивіться на себе! Ви навіть змінили колір очей — з жовтих вони стали синіми — і колір шкіри — з брунатного на рожевий. А цей одяг, ваші руки з п’ятьма пальцями замість шести! Психологічна неурівноваженість спричинилася до біологічних метаморфоз! А чого варті ваші троє друзів!.. Ккк витяг маленький пістолет.

— Випадок, звичайно, невиліковний. Мій бідолашний друже, вам краще померти, ніж отак страждати. Чи маєте щось сказати перед смертю?

— Почекайте! Ради бога не стріляйте!

— Нещасний! Я вас визволю од страшної хвороби, внаслідок якої ви вигадали цю ракету й оцих трьох чоловіків. Як цікаво буде спостерігати зникнення ваших друзів і вашої ракети! Адже вони зникнуть, коли я вб’ю вас. На грунті своїх спостережень я напишу чудову статтю про зникнення витворів хворої уяви.

— Повірте, я з Землі! Мене звуть Джонатан Вільямс, а це…

— Так, я знаю, — заспокійливо мовив Ккк і вистрілив з пістолета.

— Капітан упав з кулею в серці. Троє землян закричали від жаху.

— Не стріляйте!

Ккк широко розплющив очі.

— Ви й досі існуєте? Надзвичайне явище! Слухові галюцинації, які тривають навіть після смерті пацієнта, — зауважив Ккк і тричі натиснув гашетку.

Трупи на піску не рухались, але й не зникали. Ккк почав бити їх ногою, потім затарабанив кулаком по ракеті.

— Вона не зникає! І вони теж! — кричав він, пускаючи кулю за кулею в мертві тіла. — Та за хвилину Ккк спинився. Усміхнена маска спала з його обличчя, і воно скривилося від жаху. Нижня щелепа одвисла, очі оскліли. Пістолет випав у нього з пальців. Психіатр підняв руки догори й закрутився між трупами. Потім кинувся їх обмацувати.

— Галюцинація триває, — бурмотів він. — Смак, зір, нюх, слух, дотик — усе сприймає їх.

Ккк замахав руками. Очі в нього застигли, ва губах виступила піна.

— Геть! — закричав він до трупів. — Геть! — загорлав на ракету.

Враз йому сяйнула нова думка. Він почав оглядати свої тремтячі руки.

— Я заразився, — в нестямі шепотів психіатр. — Божевілля перейшло до мене. Телепатія. Гіпноз. Тепер збожеволів я. У мене галюцинація в усіх чуттєвих формах. Тепер мені ніщо не допоможе. Залишається тільки один спосіб розвіяти ці примари. — І Ккк почав мацати навколо себе онімілими руками, розшукуючи пістолет.

Пролунав постріл. Психіатр упав на пісок.

Четверо трупів лежали разом, п’ятий — окремо. Ракета стояла на осонні й не збиралася зникати.

Місцеві жителі знайшли її надвечір. Вони довго сушили голову, міркуючи, звідкіля взялася ця дивна річ. Оскільки ніхто нічого не знав, її продали на брухт.

Тієї ночі дощ ішов безперестану, але наступного дця знову засяяло сонце.

БЕРЕЗЕНЬ 2000. ПЛАТНИК ПОДАТКІВ

Він хотів летіти на Марс. Ще на світанку прийшов на космодром і почав кричати крізь дротяну огорожу, що хоче на Марс. Він, Прічард, такий самий платник податків, як і інші, і має право летіти на ракеті. Хіба він не уродженець Огайо? Хіба він поганий громадянин? То чому ж його не пускають на Марс? Він вимахував кулаками й горлав, що хоче втекти з Землі. Кожен, у кого лишилася хоч краплина здорового глузду, повинен тікати з цієї планети. Років за два на Землі розпочнеться атомна війна, і йому тут робити нічого. Разом з ним на Марс полетять тисячі інших людей, які ще не втратили здатності тверезо оцінювати становище. Вони таки полетять! От побачите, полетять! Досить з них воєн, цензури, військової повинності, урядового контролю над усім і кожним, навіть над мистецтвом і наукою! Хай його вороги лишаються на Землі! А він готовий віддати свою праву руку, своє серце й голову, аби його тільки пустили на Марс. Що треба робити, що треба підписати, з ким треба поговорити, щоб йому дозволили сісти в ракету?

Люди у формі по той бік дротяної огорожі сміялися з нього. Кому хочеться летіти на Марс? Хіба він не знає, що перша й друга експедиції були невдалі! Вони зникли безслідно, і люди, очевидно, загинули.

— А хто може це довести? — кричав він, чіпляючись за дріт. — Хто знає напевно, що з ними сталося? Може, на Марсі течуть молочні та медові ріки, і капітан Йорк з капітаном Вільямсом просто вирішили не вертатися на Землю. То чи збираються вони відчинити ворота і пустити його в ракету третьої експедиції? Коли ні, він розтрощить ворота!

У відповідь йому порадили заткнути пельку. І враз він побачив, що екіпаж простує полем до ракети.

— Пождіть трохи! — загукав він. — Не кидайте мене на цій страшній планеті! Тут незабаром буде атомна війна! Візьміть мене з собою!

З’явилася поліція і потягла його до машини. Грюкнули дверцята, завила сирена, і поліцейська машина помчала до міста. В’язень стояв, притулившись обличчям до заднього віконця. І коли вони з’їхали на пагорб, він побачив рожевий спалах. Земля затремтіла від страшенного вибуху, і срібляста ракета зникла в небі.

Був звичайний ранок звичайного понеділка, і він залишився на звичайній планеті Земля.

КВІТЕНЬ 2000. ТРЕТЯ ЕКСПЕДИЦІЯ

До Марса наближався корабель. Він виринув з космічних глибин, з царства чорних швидкостей, сяючих рухів і мовчазних прірв. Могутній корабель, вивергаючи вогонь, у гордовитій мовчанці мчав крізь простір, несучи в металевих відсіках людей, їх було сімнадцять, разом з капітаном.

Давно лишився позаду той сонячний ранок, коли натовп на Огайському космодромі вибухнув криками, замахав руками, коли під ракетою розквітли рожеві пелюстки полум’я і розпочалася третя подорож на Марс.

Слухняно виконуючи волю капітана, потужний корабель зменшив швидкість у верхніх