Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

і ясновельможний пан, міг допустити, щоби твій брат безсовісно викрав дівчину з родини? Як ти міг так спокійно тримати її у своєму маєтку? Ти ж сам батько, і невже ти не розумів, що її сім’я горює за нею? Мало того, ти як старший приховував злочин свого молодшого брата. Та ще й не вгледів за моєю донькою! Адже вона залишилася під твоєю опікою! Чому ти не повернув її додому? — кричав Голуб.

Михайлик злякався, розуміючи, що зараз його батько розгнівається й неодмінно покарає Федора за зухвалість. Але пан Матвій мовчав, опустивши очі, та покірно слухав кожен докір і звинувачення.

— Пане Голубе, єдине моє виправдання полягає в тому, що, коли не стало мого брата, я хотів одружитися з Орисею, тому що кохав твою доньку більше за життя. І ти маєш рацію — я не додивився за нею, — чесно зізнався Клесінський, чим узагалі здивував сина.

— Кохав? Ти кохав її? Ти, який годишся їй у батьки, кохав юну дівчину, яку збезчестив твій брат? — вигукнув уражений цим зізнанням Голуб. — Та що ви за люди такі? І ти, і твій брат. Вона для вас що, забавкою та втіхою була? То він кохав, то ти... — Федір аж зайшовся з гніву.

— Думай, що говориш, пане! — несподівано для самого себе розлютився Михайлик. — Мій дядько дух ронив за Орисею, і вона для нього була всім на цьому світі! Не ображай його та її пам’яті! Не паскудь їхнє кохання!

— А може, і ти, пане, теж кохав її, що так обурюєшся? — гнівно та ущипливо відповів Голуб. — Я не здивуюся й цьому! Немає для вас, шляхтичів, нічого святого. Є тільки ваші брудні бажання та примхи! Вони для вас і совість і закон! На твоїй совісті, пане Клесінський, смерть моєї доньки! На твоїй і твого брата! Що ж, нехай Бог вам, двом, буде суддею. Проте Його правосуддя не поверне мені доньку! — прокричав Голуб і вийшов геть із будинку.

Нещасний батько поїхав того самого дня, незважаючи на те, що Матвій послав за ним челядника вмовити не їхати проти ночі, а заночувати в маєтку й вирушити додому наступного ранку. «Не треба мені нічого від твого пана! — вигукнув із ненавистю Голуб. — Він мені й так багато горя заподіяв!»

Після цього візиту Клесінський довго не міг отямитися. Він усвідомив, що Голуб має рацію — його бажання володіти Орисею було для нього і совістю і законом, а на решту він не звертав уваги. «Я хотів бути щасливим ціною її щастя», — думав пан Матвій.

Розділ XХVIII. 
ШАХОВА ПАРТІЯ СКАЖЕНОГО ЯРЕМИ

Справжній спосіб мститися ворогові –

це бути схожим на нього.

Марк Аврелій

Віддавши рідного брата на смерть, уважний і передбачливий пан Клесінський не помітив і не врахував лише одного — шляхтич, який говорив із ним, упізнав його. Це був Станіслав Володкович, той самий ротмістр, що зустрів його на дорозі до Погребищ на початку літа. Володковичу здався знайомим голос цього козака, саме тому він і під’їхав ближче та зміг упізнати Клесінського у вечірніх сутінках. Ось чому пан Станіслав немов скам’янів, уражений і таким вчинком, і такими словами Клесінського, тому й не зметикував схопити його самого.

— Що накажеш робити з ним, пане ротмістре? — нарешті запитав його один із солдатів, який був не менш здивований за свого начальника.

— Повеземо цього козака в табір, а там доповімо про це князю, — розпорядився пан Станіслав, роздумуючи над такою дивною поведінкою Клесінського.

Жовніри звалили все ще непритомного бранця на коня й повезли до табору Вишневецького. У дорозі Тимофій отямився. Перше, що він побачив, були земля та кінські копита, які швидко миготіли перед очима. Він підняв голову і зрозумів, що його везуть, перекинувши через сідло, і тепер він польський бранець. Цей рух відгукнувся болем, який ішов із потилиці. Тимофій пригадав, що його вдарили ззаду. Але ззаду їхав брат... «Може, Матвій теж потрапив у полон?» — подумав хлопець і закрутив головою, але так і не побачив брата. Володкович побачив, що бранець отямився, під’їхав ближче й на скаку нахилився із сідла, уважно дивлячись на нього, але так і не зміг роздивитися.

Коли приїхали в табір, Володкович велів зняти Тимофія з коня й вийняти кляп. «А вони схожі! — подумав він, коли підніс світич ближче до обличчя полоненого. — Вочевидь, це і справді брат Клесінського, але тоді що значать його слова? Виходить, він віддав ворогам рідного брата?»

— Хто ти такий і як твоє ім’я? — запитав він Тимофія, але бранець мовчав.

— Тебе звуть Тимофій Клесінський із Волховиць. Ти — шляхтич Подільського воєводства, а козаки прозвали тебе Красунчиком. Чи не так? — глузливо промовив Володкович. — І тебе видав нам твій брат, Матвій Клесінський, — додав ротмістр у надії, що бранець стане говіркішим і повідає про причини такої зради.

Тимофій скинув на нього очі, але відразу їх опустив і жодного слова не сказав у відповідь. Тоді пан ротмістр пішов до князя та розповів йому про все. Вишневецький, вислухавши свого ротмістра, здивовано підняв брови й замислився.

— Ти впевнений, що це дійсно був Клесінський? — нарешті недовірливо запитав князь.

— Так, твоя милосте. Неможливо забути, як владно вміє триматися пан Клесінський, — відповів Володкович, пригадавши наказовий тон Матвія. — І я дуже добре запам’ятав його тоді. І, крім того, хто міг знати про те, хай простить мені мій князь за мою нескромність, що цей русин проявив до тебе неповагу? Якщо мені не зраджує пам’ять, то ви розмовляли з ним лише удвох, і поруч нікого не було. Отже, це дійсно був він.

На ці слова Вишневецький скривився, але промовчав. Він деякий час роздумував, а потім наказав: «А покажіть-но мені його?»