Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— А на телевізійній студії він не запрошував тебе до інституту?

— Ні. Ми розмовляли лише кілька хвилин, якщо не рахувати дискусії перед камерами. Не було часу.

— Але ти могла його навідати? Скажімо, знайти якусь приключку.

Катерина видивилася на мене.

— Коли ти присягнеш, що не використаєш мене в інтризі, спрямованій проти Браго…

— Присягаю, — квапливо сказав я. — Що ж до Боннарда в тебе, здається, немає ніяких вагань?

— Не знаю, — промовила вона, трохи подумавши. — Передусім мене цікавить істина…

— І мене теж. Ага! Ще одне: ти знаєш сина Браго?

— Якось бачила його в клініці, йому було тоді років дев'ять-десять. Він дуже скидався на батька.

Вона задумалась і немовби знітилась.

— Отже, він частенько бував в інституті?

— Не знаю. Браго говорив про хлопця дуже тепло. Мабуть, він сильно його любив.

— Може, хлопець знає щось більше про останній період життя Браго?

— Можливо. Добре було б із ним побалакати.

— До того, я хотів би з'ясувати, чи є зараз контакт між ним і Боннардом. Якщо дозволиш, я зателефоную від тебе до де Ліма. Хлопцева мати поїхала по нього в село і мала вже повернутися.

— Будь ласка. А я тим часом приберу зі столу.

Я сів до письмового столу і набрав номер. Майже відразу обізвався де Ліма, Почувши моє прізвище, він так зрадів, що аж скрикнув.

— Ах, це ви, сеньйоре адвокате! Ну, нарешті! Я телефоную вже годину і ніде не можу вас знайти. На жаль, у нас новий клопіт… Дружина телефонувала з Пунто-де-Віста. Маріо знову втік…

— Як це — «знову»? Адже він мав бути у священика Альберді?

— Сьогодні вночі його вдалося спіймати на дорозі поблизу Пунто-де-Віста. Здавалося, що йому вже годі пригод. Та коли вони з матір'ю, повертаючись додому, зупинилися поснідати в якомусь придорожньому барі, Маріо вийшов помити руки і… зник. Дружина чекала… Але він не повернувся. Ми боїмося, що він знову з'явиться в Пунто-де-Віста, і хочемо просити вас про допомогу.

— Власне, чим я можу допомогти?

— Справа вельми делікатна. Я сказав дружині, що вчора ми з вами відверто розмовляли, і я вам цілком довіряю. Вам треба зараз же поїхати в Пунто-де-Віста. Ми дуже вас просимо… Ясна річ, всі витрати беремо на себе. Дружина чекає на вас у «Каса гранде», в сеньйора да Сільва. Це за три кілометри від села. Ми дуже просимо. Це пильна справа.

Така пропозиція захопила мене зненацька.

— У чому, власне, річ?

— Даруйте, але вам усе пояснить дружина. Там, на місці. Ви поїдете?

Я не збирався створювати штучних перешкод, тим більше, що загадка смерті Браго інтригувала мене дедалі дужче.

— Я, щоправда, хотів посидіти цю неділю вдома й трохи попрацювати, але, врешті-решт, коли так уже треба — поїду, — сказав я.

— Я дуже радий! Ми будемо вам безмежно вдячні! То я можу зателефонувати дружині, що ви вже їдете?

— Атож. Я вирушу найпізніше за годину.

Поклавши трубку, я глянув на Катерину, що стояла в дверях, зацікавлена розмовою. Нараз мені сяйнула думка.

— У тебе сьогодні багато роботи?

— Ні. А чому ти питаєш?

— Я хочу запропонувати тобі прогулятися. Вона кивнула.

— Пунто-де-Віста?

— Так. Можливо, при нагоді відвідаєш професора Боннарда… Ну, то як? Згода?

— Боюся, що засну з тобою в дорозі. А водії цього не люблять.

— Я дозволю тобі спати стільки, скільки твоя воля. Ну, їдемо?

— Їдемо! — усміхнулася Катерина, але враз ніби тінь майнула по її обличчю.

— Буде ексгумація?

— Не думаю.

Вона полегшено зітхнула.

Катерина була справді дуже стомлена і проспала майже дві години. Вона прокинулася тільки тоді, коли я зупинив машину поблизу Пунто-де-Віста, щоб спитати дорогу до «Каса гранде».

— Де ми? — запитала вона, позіхаючи. — Ну й розіспалась…

— За десять хвилин повинні бути на місці.

Катерина потяглася, зітхаючи, і взяла сумочку.

— Я справжня почвара! — промовила вона, роздивляючись у люстерко.

— Навпаки, — заперечив я. — Ти зовсім не втомлена. Тільки трохи заспана та й годі.

— Вигадуєш… — Катерина витягла помаду й заходилася підмальовувати губи. — А навіщо ми, власне, туди їдемо? — спитала перегодом.

— Я тобі вже казав — не знаю. Треба зустрітися з сеньйорою де Ліма. Знаю тільки, що Маріо Браго знову втік.

— Це пов'язане з заповітом?

— Схоже на те. А що ти про все це думаєш?

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Загадка може мати багато розгадок…

— Навіть коли відкинути припущення, що Хосе Браго живий?

— Навіть тоді.

— Ти гадаєш, що хтось дописав оці… новинки задля жарту або з інших, невідомих нам міркувань?

— Ні. Це відпадає, якщо зважати на вплив Шалаї. Мені здаються найвірогіднішими три можливості: апокриф, конспірація або машинна композиція. Щоправда, жодне з цих припущень не пояснює всього. І навіть створює нові проблеми.

— Що за припущення?

— Розглянемо все по порядку. Можливо, хтось наслідує Браго. Після його смерті творить «під нього», так само, як свого часу ван Меегерен писав «нові» картини під Вермеєера. Ясна річ, це мусить бути дуже талановита людина. Не менш талановита, ніж Браго. Зрештою, можливо, що Браго залишив якісь записки — начерки або навіть уривки, які той кладе в основу своїх творів. У такому разі це спільний твір, один із співавторів якого — анонімний. У творчості