Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— А в чому конкретно полягає цей вплив?
— Це подібність у манері опису й характеристики персонажів. До того схожі між собою певні звороти, ясна річ — у перекладі. Але ці запозичення — здебільшого підсвідомі. Вони непомітні навіть для автора, не кажучи вже про пересічного читача.
— Як на мене, все це занадто складно. Але чи впевнена ти, що саме Браго запозичав у Шалаї й перекладача? А може, всі троє запозичили в когось четвертого? Адже з твоїх слів випливає, що вони навіть мусили запозичати? Бо сам Шалаї теж черпав не з божого одкровення! Та й перекладач учився майстерності на якихось зразках.
Катерина трохи збентежилася.
— Така можливість є, але… це не дуже ймовірно. Ні. Практично її слід відкинути, — вона машинально гортала книжку. — Схожість надто разюча. Зрештою… можна буде перевірити.
— Що перевірити? Ти хочеш дати ще якомусь фахівцеві?
— Я перевірю на обчислювальній машині… Нашому відділові щороку відводять шістдесят годин в університетському обчислювальному центрі, а ми використали досі лише дванадцять. Більше того, у Мартінеса є вже зашифрований Шалаї. Автомат за десять годин зашифрує всього Браго і підготує програму порівняльного аналізу. Післязавтра я матиму результати.
— Я не розуміюся на отих ваших машинах, і мені до них байдуже, — промовив я, знизавши плечима. — Скажи краще, що нам конкретно дасть цей підрахунок?
— Не розумієш? — щиро здивувалася Катерина. — Те, над чим я просиділа цілісіньку ніч, машина зробить за двадцять секунд. А якщо дати їй кілька годин і ґрунтовні намітки, то одержиш систематизований реєстр паралелей, запозичень, схожостей — не тільки простих, а й складних! Двічі й тричі перевірених! І на додачу при кожному прикладі вказується можливість випадковості. Якби ж мені дозволили використати весь належний час, то я відповіла б тобі докладно, як змінювалися стиль, знання, навіть творчий настрій Браго протягом усього його короткого життя. Я б із цілковитою певністю сказала тобі, чи «Поріг безсмертя» написано раніше за «Сутінки», а «Золотий міст» за «У криниці», чи пізніше.
— А без своєї машини ти не зможеш, визначити?
— Звичайно, зможу. Маю щодо цього власну думку. Але я не гарантована від помилки. Тільки машина дасть точну відповідь.
— Чую, як у могилах перевертаються професори твоїх професорів. Я все-таки, мабуть, старосвітська людина. Цей «шлюб» філології з математикою завжди пахне мені мезальянсом[7].
Вона обурено глянула на мене.
— Ти не розумієш, що на таке спроможна лише новітня техніка? Сто чи більше років тому треба було цілими десятиліттями сліпати над грубими фоліантами, щоб вивчити їх лише в загальних рисах! Мені вельми шкода моїх попередників. На скільки більше вони могли зробити, коли б мали обчислювальну машину?
— Одначе ти сама теж зуміла дійти певних висновків у справі Браго, — повернув я розмову в потрібне русло. — Скажи свою думку. Чи ти допускаєш можливість того, що Браго живий?
— На жаль, це здається надто сумнівним, хоч і пояснює всі загадки. Насамперед Бон-нард, наскільки я його знаю…
— Відколи ти знаєш Боннарда? — перепинив я, не приховуючи цікавості.
— О, давно. Я познайомилася з ним, здається, сім чи вісім років тому через професора Сіккарді, в якого була тоді асистенткою. Професор доручив мені переглянути одержані від Боннарда рукописи і попросив висловити свою думку. То були перші творчі спроби Браго.
— Отже, ти його першовідкривачка?
— Скоріше — критик, і до того ж суворий. Зараз мені ті перші зауваження здаються смішними…
— Але ж ти його не «зарізала»?
— Звичайно, ні. В рецензії не бракувало висловів типу: «автор має хист», «виявляє епічний талант» тощо… Але, правду кажучи, я тоді його ще не розуміла. Я відчула в ньому чималий талант, але захопив він мене не відразу. І тільки поступово, вчитуючись, я піддавалася красі того, що в ньому є незвичайне. Саме через оту першу рецензію я побувала в інституті Бурта в Боннарда. Потім він давав мені й інші рукописи.
— То, може, ти особисто знала і Браго?
— Авжеж… — відповіла вона і змовкла, замислено дивлячись на свою чашку.
— Ти ніколи про це не казала… Це було там, в інституті Бурта?
Катерина кивнула.
— Коли ти бачила його востаннє? — допитувався я дедалі наполегливіше. — Тобто за скільки днів чи тижнів до смерті?
— Десь у травні 1993 року. Майже за цілий рік до смерті.
— Який він тоді був з вигляду?
— Хворобливий. Він був на обстеженні.
— А пізніше ти його вже не бачила?
— Ні.
— І не намагалася побачити?
— Пробувала. Але під час лікування професор Боннард заборонив усякі відвідини. Він тільки написав мені… — вона затнулась.
— Боннард?
— Ні, Браго. Писав, що почувається краще, дуже шкодує, що не може зі мною побачитись, і сподівається, що коли-небудь ми ще зустрінемось…
Мені здалося, що я побачив у Катерини на очах сльози розчулення.
— Я бачу — це було не просто знайомство, — промовив я не дуже до речі.
Вона неприязно глянула на мене.
— Дурниці. Ми не зналися й двох місяців. Браго більше не залишав інституту. Між нами нічого не було.
— Пробач. Я не хотів тебе образити. Я тільки шукав, за що б зачепитися. Ти часто буваєш в інституті Бурта?
— Після смерті Браго — ні. Я зустрілася з Баннардом лише недавно, під час телевізійної передачі… Але це була тільки короткочасна розмова. А про творчість Браго ми востаннє говорили з професором десь на початку 1997 року. Я спитала тоді, чи не залишив йому Браго якогось твору? Боннард відповів, що в нього є рукописи Браго і що він сам має намір їх опублікувати.
— Він не показував тобі рукописів?
— Я просила його про