Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
Того дня Терентій Гаврилович прийшов рано. Був привітний і якийсь винуватий. Ярина кинулась на кухню, він зупинив її владним рухом руки.
— Не треба, Ярино. Дякую. Іди сюди. Є розмова.
Вона здивувалася. А в серці щось зашкребло. Тихо, м’яко, як кіт лапкою.
Сіла в крісло, склала руки на колінах. Дивилася на чоловіка допитливо, тривожно. А він ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, не дивився в очі.
— Ярино. Може бути, що мене поставлять заступником… заступником міністра!
— Я рада, Терентію… але до чого ця урочистість?
— Я не про те. Це, так би мовити… преамбула…
Він зупинився, важко, ніби з міхів, видихнув повітря, різко рубонув:
— Ярино! Нам треба розійтися.
Щось одірвалося у неї в серці, упало. Похололи руки. А вуста спокійно запитували:
— Ти жартуєш, звичайно? Як то — розійтися?
— Мені не до жартів. Я кажу цілком серйозно. Я довго вагався. Ми з тобою друзі. Давні. Ти збагнеш. Поперше, я люблю іншу жінку. По-справжньому. Ти розумієш — серцю не закажеш. По-друге — моя кар’єра… вимагає певних змін…
— Твоя кар’єра, — бездумно повторила Ярина.
— Так, моя кар’єра. У мене будуть різні гості… високопоставлені. Як я можу їм показати тебе? Поглянь на себе… ти не підходиш для сучасного життя… Пробач, я прямо. Твої старомодні уявлення, звички, навіть твої руки. У мене секретарка має культурніший вигляд…
Вона мовчала. Сиділа бліда, непорушна. А в душі ураз дзвінко обізвалися дитячі голоси. «Ярино Григорівно, а правда, що в космічній ері не буде обману і підлості? Бо хіба можна піднятися до зір робити підлість?» — «Правда, діти!» — «Ярино Григорівно! А чи буде такий час на землі, щоб ніхто-ніхто не бідував, щоб всі були дружні і радісні?» — «Неодмінно буде так! Ради того йде битва на планеті між світлом і тьмою!»
— Я знаю — тобі неприємно слухати мене. Але я людина відверта і чесна. Обманювати тебе не хочу. Хай все буде ясно і по-дружньому…
— По-дружньому, — прошепотіла Ярина, дивлячись на свої зашкарублі руки. — Так, так. Я розумію. Я все розумію, Терентію. Не наряжай свої почуття в лахміття чеснот. Це підло. Гидко. Це старе, як світ. Жінка. Молода, гарна. Модна. Розумію. Прийоми, захоплені погляди. Почуття гордості. Але згадай, що говорив ти мені чверть віку тому. Ми тоді стояли над річкою. Світив місяць. А була якраз весна. Дніпро вийшов з берегів, на вигоні співали хлопці та дівчата. А ти тримав мене за руки… вони тоді були не шкарубкі… шепотів: «Я не можу без тебе. Я люблю тебе. Назавжди. Навіки».
— Коли то було, — знизав плечима Терентій Гаврилович. — Та й чого не скажеш у місячну ніч? Звичайно, я був відвертий… і щирий… Але життя тече, все міняється…
— Діалектика, — гірко зітхнула Ярина. — Це все, що ти з неї запам’ятав…
— Ярино! Навіщо ця дискусія? Ми і тобою не діти. Не будемо гратися в благородство. Старе сплило, як весняна вода. Поговоримо практично. Ти одержиш квартиру. Я домовився. Вася — зі мною. Буду тобі допомагати. Речі поділимо. Я тебе не обманюю.
Ярина дивилася й не впізнавала чоловіка. Ввижається їй? Чи насправді? Де подівся колишній Терентій? Запальний і трудящий, відданий і ніжний? Повне обличчя приховує емоції, очі покриті плівкою — не видно, що за нею!
У вікна залопотіли краплі дощу. Лунко вдарив грім. Терентій Гаврилович підійшов до вікна, відкрив його. Вдихнув солодке повітря.
— Гроза, — сказав він. — Трохи просвіжить.
Ярина встала, пішла в свою кімнату. Взяла з комода кілька сорочок, два плаття. Зав’язала у вузол. Наділа плащ. Підійшла до дзеркала. Сумовито глянула на себе. Пригладила сиві коси, запнулася хустинкою. Сині очі були привожні, крижані. Губи поблідли. Тримайся, тримайся, Ярино. Гроза прийшла…
Вона вийшла до вітальні. Терентій роздратовано сказав:
— Чому ти мовчиш? Якось же треба вирішити.
— Я вже вирішила, — тихо відповіла Ярина. — Я йду.
— Тобто як це — йду? — здивувався Терентій.
— Так, як бачиш. Нічого не беру. Не хочу. Мені нічого не потрібно.
— Ти збожеволіла! Я ж не виштовхую тебе. Єсть же закон, якісь правила…
— Я буду в селі. Пришлю тобі розводну. Не турбуйся.
— Я не про те. Речі, кошти. Треба поділити. Щоб чесно було.
— Заспокойся, — усміхнулася безкровними вустами Ярина.
— Я лишаю тебе з твоїм добром.
— Як же ти…
— Що?
— Що будеш діяти?
— Працюватиму. Як і раніше. Сон минув. Дурний і ганебний. А тепер знову наступить пробудження. Може, все на краще… Може, я колись подякую тобі…
— Знущаєшся?
— Чому ж. Ніхто нікому не скаже — де щастя, а де нещастя.
— Гаразд. Як знаєш. Але прошу тебе про одне: не пиши нікуди, не посилай скарг. Знаєш сама — я на доброму рахунку…
— Заспокойся. Я не зміню рахунку. Роби кар’єру.
— Коли що треба — пиши.
— Обійдусь сама.
— Не згадуй злим словом. Адже було в нас і добре.
— Не лицемірствуй, Терентію. Я йду. Попрощаюсь з Васею і поїду.
— Гроза ж надворі…
— Нічого. Освіжить.
— А
