Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

— Як? Прийняти постанову?

— Ми для цього й зібралися, щоб подумати, — палко сказав Вася.

— Можна почати з малого. Усвідомити, що є така спілка. Спілка краси. І кожен, хто вважає себе причетним до неї, хай живе за її нормами.

— А які у неї норми? — насмішкувато запитав Гриць. — Хто їх виробить?

— Ми.

— Вношу пропозицію, — сказав басом Сергій Воловенко. — Спочатку програма-мінімум…

— А може, зовсім не треба ніяких спілок? — позіхнув Стьопа Горін. — А то це буде насилля над психікою…

— Яке насилля? — здивувався Вася.

— Еге. Психологічне насилля, — розвів руками Стьопа. — Як усі, так і ти. Вже якось незручно уникати. Ха! Звання зобов’язує!

— Ти цинік! — сказав Вася.

— Тихо! — гримнув Сергій. — Програма-мінімум… Не хамити — раз!

— Невелике лицарство — не хамити! — знизала плечима Ніна.

— Я ж сказав — мінімум! Давати місце старим людям і літнім жінкам — два!

— А дівчатам?

— Дівчатам — зась! У них ноги молоді!

— Оце так лицар!

— Можна зробити виняток гарним дівчатам!

А хто буде визначати, яка гарна, а яка ні?

— А ти що — сліпий?

— Тихо! — крикнув Сергій. — Не плювати на вулицях — три. Не…

— Знаєш що? — скипів Вася. — Це вже клоунада, а не спілка краси! Вийде так, як в об’яві у тролейбусах та трамваях, — не смітити у вагонах, не бити шибок, не скакати по сидіннях, не плюватися, не ображати пасажирів, не розбивати плафонів! Я ще можу додати — не лазити по ринвах, не кидати на людей тортами, не одривати ґудзики у перехожих, не кукурікати в оперному театрі…

— Клоунада, — зневажливо крикнув Гриць. — Цікаво, яка в тебе програма?

— Справа тут не в переліку правил, — тихо сказав Вася. — Будь-яке правило можна обійти. Ось ми з вами через рік розійдемося, зустрінемо інших людей. Зав’яжемо з ними стосунки. На рік, на два, на десять, па п’ятдесят. І ми повинні понести до тих людей гаряче бажання оновлення, протидії бруду і неправді скрізь, у всьому…

— Туман, братці, туман! — сказав Гриць. — Я пішов спати!

— Ну й іди!

— Базікайте далі, «лицарі»!

За Грицьком рушило ще кілька хлопців та дівчат. Ті, що лишилися, схвально загукали:

— Правильно, Васю! Треба домовитись. А після школи будемо писати один одному.

— І шукати щирих друзів, нових лицарів краси. Де б ти не був…

— Як ланцюгова реакція. Здорово!

— Руки, — сказав Вася, сяючи очима.

Десятки рук простяглися, зустрілися. Вася скосив очі, поглянув на Ніну. Її рука теж була біля його руки…

Терентій Гаврилович Рибенко заплющив очі, склав руки на животі. Подрімати б. А секретарка хай скаже відвідувачам, що важлива нарада. Ні, не можна. Незручно. Він же недавно був таким самим головою колгоспу, як ті, що ждуть. Да, все тече, все міняється…

Гудуть, гудуть голоси за товстими, глухими дверима.

Наче джмелі на луках. А здорово було б оце тепер на луки вибратися. Трава молодюсінька, роса на ній блищить, квіти ясні, наче хто жарини розсипав. Пахощі такі, що дух захоплює, ніби меду п’янкого випив. А жайворон, бісів син, заливається вгорі, лящить, аж млосно на душі, а земля паріє, паріє… Жаль, що не можна вирватися. Діла. Ради них себе не жалієш, розриваєшся на частки.

Секретарка стала на порозі, тихо говорить:

— Терентію Гавриловичу, голова колгоспу Ярий з Осочинець.

— Проси. Осочинці. Да, Осочинці. Сусіди… були…

В кабінет проломився здоровенний чолов’яга, чорний, як циган, в суконному полупальті, з великими червоними руками. Він оглянув кабінет, побачив Рибенка, добродушно всміхнувся, кивнув. Ще від порога простягнувши руку, сказав грубим, степовим голосом:

— Аж дивно бачити тебе тут, Терешку! Здоров, друзяка!

Терентія Гавриловича покоробило. Що він, забув, з ким має справу? Ніякої субординації. Ніякої поваги.

Рибенко силувано усміхнувся, подав пухлу холодну руку, показав на стілець.

— Сідайте, товаришу Ярий.

Ярий розгублено постояв біля столу, потупцював, кашлянув. Потім важко сів на стілець. Мовчав. Крутив у вузлуватих пальцях якийсь папірець.

— Ну… що там у вас? — запитав Рибенко.

— Пропозиція одна виникла, — в’яло сказав Ярий.

— Викладайте.

— Я в кількох словах. У нас три відділки. Зернове господарство. За багато кілометрів треба їздити. Рентабельність нікчемна. Господарського смислу нема. Колгоспники вважають, що краще було б організувати в нашому селі кілька ферм.

— Не збагну…

— Я поясню. Птахоферму — раз. Води вдосталь, сотні тисяч голів можна розвести. Рибоартіль — два. Сад — три. Овочеву ферму — чотири, можна прокласти для поливу труби… Ми підрахували — прибутки будуть разів у п’ять більші, ніж від зернового господарства.

Рибенко позіхнув. Покрутив пальцями. Похитав докірливо головою.

— Підрахували. Вважаєте. Отже, все, що заплановано вищестоящими інстанціями, — на вітер? Так? І отже, ми сидимо тут даремно? Так? Ми нічого не бачимо, одгородилися від народу папірцями, стінами. Так?