Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Ярий розвів руками, встав із стільця.

— Дивно. Ми як краще. Ось проект. Я думав, що ви… Терентію Гавриловичу… оскільки ви в курсі діла… жили там, знаєте умови… поможете тут, у міністерстві…

— Покладіть на столі. Отак. Розберемось. Поміркуємо. Не треба поспішати. Хе-хе. Виконуйте плани, вказівки, а там… побачимо…

— Прощайте, — глухо сказав Ярий і пішов до дверей.

Стукнуло. Терентію Гавриловичу стало неприємно, прикро. Ніби він зробив щось не те. Образив старого товариша. На «ви» перейшов… Можна було й на «ти», чого воно вирвалося з рота? Наче біс за язик сіпнув. Що це з ним діється? Чи не старість?

А ще ж недавно… Виїде, було, він на луки… А там косарки, як жуки, скрекочуть, поряд з ними косарі, як журавлі. Коси на сонці блищать.

— Ану, хлопці, дайте мені косу!

Поплювавши на долоні, міцно бере Терентій косу до рук, стає в ряд. Жжик! Жжик! Жжик! Співає криця, бігає жадібним півколом, хрумтить пружна трава під ногами. Тонкий дух квітів сповнює груди, наливає силою м’язи.

— Терентію Гавриловичу! Дайте ж мені косу!

— Та я ж тільки хвилиночку.

— Яку хвилиночку? Вже година минула.

— Година? Ти дивись. А я й незчувся…

А потім — на поле. Золоте море шумить, хвилюється. По ньому комбайни, жатки: А там, далі, вже її скирти громадяться до неба. Поруч них — гуде, дрижить повитий пилюкою тік. Терентій їде туди. Вискакує з «козла», піднімається на поміст молотарки, заміняє подавальника. Сам пхає снопи в ненажерливу пащу молотарки. Жінки закутані хустками, тільки очі та зуби блищать. Ритм праці дивовижний, напружений, важкий. Кожною клітинкою тіла відчуваєш, як народжується з того ритму життєдайне зерно, що піде з поля у широкий світ — до трудящих і нетрудящих, достойних і недостойних…

Терентій Гаврилович зітхнув. Відігнав ті думки. Минулося. Давно минулося. Перші його кроки в кар’єрі. Так би мовити, предковічне сприйняття природи. А тепер — інша справа. До його кабінету сходяться ниті безлічі господарств. Всі йдуть, просять, погоджують… М-да… А все-таки жаль чогось… Ну, можна взяти відрядження, поїздити по колгоспах, радгоспах… Разом з нею… Ах ти, горе! Геть забув — попереду ціла баталія. Да, заковика немала!

Та заковика не давала Терентію Гавриловичу спокою вже багато днів. Мучила, вимагала рішення. Вже чекати не можна. Сьогодні остаточна розмова з Яриною. Жаль, дуже жаль, але інакше не можна. Життя складне, у нього серйозні закони… М-да. Так їй і скажу — життя складне…

Шумить вода у крані, бризкає, руки звично перемивають посуд. А очі Ярини втоплені в щось невидиме, а думка її далеко-далеко…

— Ярино Григорівно! Можна мені?

— Запитуй, Світланко.

Піднімається за партою золота голівка. Очі ясні-ясні, дві кіски стирчать врізнобіч. Сонячні промені обнімають дівчинку, оточують її ніжним ореолом.

Ярино Григорівно… а чому тоді раби не перемогли? Такий вождь — Спартак! Та за ним в огонь і воду… на смерть! І, може, не було б на землі вже воєн… і буржуїв не було б… і всі рівні стали б…

— Сідай, Світланко, я поясню…

Ярина Григорівна зупиняється біля столу, дивиться на дітей. Десятки очей — чорних, синіх, зелених, сірих. Запитливих, вимогливих, довірливих.

— Життя не просте, діти. Життя не плакат. Спартак гуртував свої дружини з багатьох племен. До його війська ввійшли раби різних народів. Там були і германці, і фракійці, греки і єгиптяни, іудеї і галли. У кожного свої погляди, релігія, прагнення. Об’єднало їх спільне — бажання свободи, ненависть до деспотії. І це спільне було таким могутнім, що принесло їм великі перемоги. А потім… потім вступили в дію інші сили. Заздрість, егоїзм, релігійна ворожнеча. Це привело до розбрату! Доки раби були згуртовані — Рим тремтів перед їх легіонами, порушилося братерство — перемогли вороги! Здавна генії людства кликали всіх до єднання, мріяли побудувати Державу Сонця, де всі були б рівні й вільні, щасливі й незалежні. Але те щастя повинне бути для всіх. Пам’ятайте — доки в світі страждає хоч одна людина, доки ще в рабстві хоч один народ — не буде повного щастя на Землі…

Ярина Григорівна зітхає. Зникає клас, зникають сяючі оченята дітей. Шумить, бризкає вода з крана, звично миють руки посуд.

А серце стогне. А серце прагне до дітей, до школи. Як сталося, що вона одірвалась від потоку життя і радості? Переїхали в місто, ніби одкраяли себе від живого серця. А вона ж казала, просила. Не послухав Терентій. Казав, що не можна випускати жар-птицю з рук. Яка жар-птиця? Де вона? Широкі кімнати? Кухня? Мерехтіння неонових реклам? Поважні гості? Самотність серед чужих людей? У кожного своє. Вона тут чужа. Як повернутися? Як? Не можна так, не можна. На ринок. У магазини. Потім кухня. Прання. Кілька слів за обідом, за вечерею. Гості. Цілують руки. Хвалять смаженю, біфштекси, наливки. Хвалять сервіс. Кажуть, що будинок— повна чаша. Терентій самовдоволено усміхається.

Щось байдуже вповзає у сім’ю. Розділяє серця. Очі Терентія холодні. Давно в його словах нема ласки. Ні до неї. Ні до сина.

І син, її Василько, змінюється. Він, дитя простору і волі, напоєний в дитинстві ароматами лісу і степу, відчуває себе в нових умовах чужерідним тілом. І його мне, мне та роздвоєність, видавлює з нього все оригінальне, неповторне, своє…

Чим це закінчиться? Чим?