Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Хлопець читає бліді, невиразні слова доповіді. Вони звучать у просторі і одразу ж розпливаються, як мильні бульбашки, не доходячи до слухачів.

— Ми зібралися, — бурмотить Вася, — щоб обговорити питання…

Налітає вихор. Вихоплює з рук хлопця листочки з текстом, жбурляє їх геть, розкидає по сцені. Вася кидається за ними, але не може спіймати. Як же тепер? Як промовляти до людей?

А люди сплять. Спить Ніна. Сопе Гриць. Хропуть всі слухачі. І Васі соромно за себе, за Ніну, за всіх, що так паплюжать велике поняття. І ще знає Вася, що все це сон. Сон! Але як вийти з нього, як прокинутись?

Зненацька широко розкриваються двері залу. В проході з’являється кремезний чоловік. В’ється за вітром борода, за ним слідом до зали вривається буря. То Іван Стотисячний. Він підходить до трибуни, суворо дивиться на слухачів. Всі хропуть. Стотисячний докірливо хитає головою.

— Ех ти, лицар! Де ж твій меч! Де ж твоя сила?

— Вони сплять, — розгублено каже Вася.

— Розбудити! — гнівається Стотисячний.

— Не слухають.

— Такого слова й не послухають. Дзвоном треба розмовляти! Дзвоновим голосом! Ось я покажу!

Іван Стотисячний махнув рукою, і той рух ніби розпанахав зал надвоє. З’являється велетенський дзвін.

— Ось як треба! — каже він, розхитуючи било дзвона.

Здригається земля. Звуки наростають, посилюються. Вже не один дзвін, а тисячі вплітаються в дивовижну мелодію пробудження.

Зал зникає. Щезає трибуна. І Вася бачить, як димлять верховини гір, спалахують вогнем. Дрижать надра землі, колишуть грунт, проривають в горах кратери вулканів. Стовпи полум’я сягають неба. І спалахують бузковим, фіолетовим вогнем дерева, розквітають небаченими квітами. А на полях неозорих люди водять хороводи, співають чарівних пісень і квітчають один одного вінками весняними…

— Краса, краса прийшла на землю, — лунає спів. — На віки вічні! На віки вічні!

Вася прокинувся. Довго мовчав, заворожений нечуваним видінням. Все ще відчував себе в полоні святкового сну. За вікнами цвірінчали горобці, в шибки стукали віття каштанів. Хлопець схопився з ліжка, кинувся до столу.

Треба записати цей сон. Неодмінно…

Писав у щоденнику, думав. А може, поговорити сьогодні з хлопцями й дівчатами? Вони вже не діти. Скоро вийдуть у широкий світ.

Як би необхідна була така спілка — спілка лицарів краси!

Васю в костюмі Дон-Кіхота зустріли сміхом. Наступали на меч, смикали за пір’я. Він знайшов Ніну серед юрби звірів. З-під маски лисиці виглядала товста чорна коса. Єдина у всій школі. Такої не було ні в кого з дівчат.

Вона здивовано запитала:

— А як ти мене пізнав?

— Не скажу. Таємниця, — прошепотів Вася. — Телепатичним шляхом.

Почалися танці.

На Василів меч наступали, обурювалися. Він одчепив його, викинув у коридор. Ніна сміялася:

— Навіть дерев’яного меча нема у мого Дон-Кіхота.

— Зуби залишаються.

— Зуби можуть викришитися, — почувся вкрадливий голос.

Вася оглянувся. Біля нього етояла постать, чорна ніг до голови.

— Хто ти, мара?

— Той, що в скалі сидить, — таємничим голосом відповіла постать.

Гриць. Це на нього схоже.

— Чого ж тобі треба, маро?

— Танцювати з лисицею. Час Дон-Кіхота скінчився.

— Дуже дивно, — знизав плечима Вася, — ніколи чув, щоб «Той, що в скалі сидить», танцював. Тобі належить сидіти десь у проваллі.

— Мої жертви тут, — загадково сказала маска.

— Чи не лисиця? Лисиці не віддам.

— Майбутнє покаже.

Чорна мара зникла в юрбі. Ніна сміялася.

— То ж Гриць. Хіба не впізнав?

— Впізнав.

— Він заздрить Дон-Кіхоту… і насміхається над ним.

— Над Дон-Кіхотом всі насміхаються. Завжди.

— Тоді скинь ту личину. Стань сильним.

— Потрібні друзі. Щирі. Вірні… Послухай, Нінко. Зберемо сьогодні наших, з дев’ятого «А».

— Навіщо?

— Поговоримо про спілку краси. Ти знов за своє?

— Ми скоро роз’їдемось. Ніно, як чудово буде, коли понесем» в світ ідею лицарів краси!

— А що ж… Я не проти.

— Нінко… Я тебе поцілую…

— Цить, божевільний… Ще хтось почує…

Суперечка була бурхлива, непослідовна. Репліки летіли над головами учнів, як кулі, рикошетили, поверталися до тих, хто їх пустив.

Гриць Сіробаба говорив розважливо, авторитетно, розчісуючи біляве, гладеньке волосся.

— Давня, смішна історія. Мені дивно, що Вася досі її не забув. Старий, екзотичний гуцул розповів йому казочку, а він роздзвонив її на весь світ!

Вася побагровів, схопився. Ніна смикнула за рукав.

На захист Васі виступив Володя Окуленко. Він, поправляючи окуляри, ткнув пальцем у груди Грицю.

— Недемократично мислиш. Той гуцул, може, мудріший за тебе. Ти ж нічого не знаєш, крім того, що визубрив. А він дав ідею. Оригінальну!

— Нежиттєву! — огризнувся Гриць.

— Треба зробити її життєвою!