Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
— Прошу, Льолечко. Ось наша квартира, — догідливо сказав Терентій Гаврилович, пропускаючи молоду жінку вперед.
— Пробач, Терчику, — проворкувала вона тихенько, — а скандалу ніякого не буде? Тієї нема?
— Нема, нема! Не турбуйся. Вона вже давно поїхала! Навіть нічого не взяла!
— Оце мене й турбує. Боюсь, щоб вона не підклала якусь міну.
— Ні, ні! Вона дуже чесна!
Терентій Гаврилович хихикнув, провів Льолю до кімнати-вітальні. Шофер поставив чемодан, попрощався.
Льоля з цікавістю оглянулась. Потягнулась, позіхнула.
— Непогано. Навіть дуже непогано. А тут що?
— Кухня, Льолечко!
— Кухня? Може, ти гадаєш, що я буду варити?
— Що ти, що ти? Завтра ж буде доморобітниця.
— Оце інша справа, Терчику. Ти в мене геній! А це що?
— Це — твоя кімната. Це — мій кабінет.
— З тебе й службового кабінету вистачить. Тут буде моя спальня. Це — будуар…
— Що значить будуар?
— Неважно… А це що?
— Кімната Васі.
— Якого Васі? Ах, пробач, я забула…
Двері відчинилися. На порозі з’явився Вася. Його очі були прикриті віями, але з-під них пробивався темний вогонь презирства, осуду.
«Полюбив іншу жінку, — клекотіло в душі Василя. — Любов. Краса. Кохання. Подвиг. Де ж воно в ній? В ній? За що її полюбив батько — літній, досвідчений чоловік?»
Висока, струнка, молода. Не більше двадцяти років. Очі кокетливі, підмальовані, волосся вогняне, пишне. А зіниці — гострі, колючі. Як у гадюки. Василь пам’ятає дитинство. Він ходив з матір’ю в Карань по гриби. В одному кущі вони виколошкали гадюку. Вона засичала, підвелася на хвості. Розхитувалася, ніби прицілялась, як краще вдарити. А очі були холодні мерзотні і байдужі. Вони морозили серце, сковували тіло. Так і тепер. Так і тепер…
— Познайомся, Василю, — якимсь дерев’яним голосом сказав батько. — Це твоя… нова мати…
Василь, зирнувши на мачуху, холодно відповів:
— Мати одна.
Льоля криво усміхнулася, солодко мовила;
— Не гнівайся. Батько висловився нетактовно. Я не одніматиму в тебе матері. Це було б жорстоко. Будемо друзями. А матері не забувай. Не забувай, Васю. А мене звати Альона Степанівна…
— От і гаразд! — бадьоро сказав батько. От і чудесно! Познайомилися…
Вася сахнувся назад у кімнату. Грюкнули двері.
— Вовченя, — прошипіла Льоля.
А увечері в квартирі Рибенка гриміла музика, чулися вітальні вигуки, тости. Терентій Гаврилович у чорному костюмі сидів на чільному місці поряд з молодою дружиною, сяяв від задоволення, скоса позирав на розкішеу Льолю. А вона сяяла білозубою усмішкою, мерехтіла блискучими очима русалки, простягала пещені руки для поцілунків. Терентій Гаврилович млів від щастя. Оце жінка! Оце скарб! Королева! Не те що Ярина. Мовчазне, сіра, непомітна! Куди з нею підеш? Кому покажеш? А ця — на виду у всіх! Не соромно — хоч би перед цілим світом!
Вася лежав у своїй кімнаті, накривши голову подушкою. Та святковий рев долинав до вух, лютив. Думки — чужі, ворожі — вихрилися у свідомості, засипали мозок, ніби жовтим осіннім листям. Може, досі він був наївним і дурним хлопчаком? Може, всі ідеали — дурниці? Їх вигадують невдахи і мрійники, щоб прикрасити життя. А насправді панує практицизм і обман! Чому не увійде сюди міліціонер, чому не крикне громовим голосом: «Ім’ям закону, припиніть злочинне весілля!» І щоб поблідли гості. І щоб встали вони струнко перед представником закону… І запитає міліціонер:
«Громадянине Рибенко Терентій Гаврилович! Ви любите цю жінку?» Що скаже батько? Мабуть, пролепече: «Люблю». І тоді скаже міліціонер. «Покажіть серце своє. Побачимо його колір». А показувати нема чого. Замість серця хляки, холодне м’ясо, та чад в’ється над ним. «Громадянко, покажіть ваше серце!» А в неї замість серця — кубло гадюк. Сичать, в’ються, поблискують холодними очицями. Брр! Яка гидота! Звідки в нього такі образи?
Мати… Яка вона чудова, ясна, сердечна. Вона зберегла тепло і щирість донині. А батько… він став холодний і чужий. Ні, інакше бути не могло… І жаліти нема за чим. Такий закон… Любові нема чого робити на землі. Розрахунок і практицизм…
Хтось торкається до плеча хлопця. Він скидає подушку. На нього дивляться очі Льолі. Вона дивно усміхається, сідає на ліжко.
— Чого вам? — понуро запитує Вася.
— Випий, Васю, — шепоче вона. — Сьогодні такий день…
— Який?
— Радісний. Випий.
— Випий, синку, — басить батько з-за спини Льолі. — Незручно. За щастя…
— За щастя, — хворобливо усміхається Вася. — За щастя…
Льоля піднімає пляшку коньяку, наливає в келих. Грає в променях люстри коричнево-золотиста рідина. Скачуть на матових шибах дверей чорні тіні танцюючих гостей. Гримить радіола.
Вася бере келих. Скло холодить руку. Терпко пахне напій. Хтось застерігає Васю, хоче утримати. Зажди, не смій, не треба!
Він люто зціплює зуби. Нема! Нічого нема! Ні краси, ні кохання, ні чесності! Нема!
Рідина вливається у рот. Вогнем охоплює горлянку, все тіло. Забило подих. Хлопець схопився на ноги. Батько засміявся.
— Нічого, нічого! Пройде. Спочатку важко, потім легше піде!
Льоля усміхається, йде за батьком.
Вася, тримаючись за стіни, прислухається до себе. До свого єства. Що з ним? Спадає тягар. Розсуваються стіни.
