Vivat Academia! - Любов Базь

Ляна закричала, зриваючи голос. У неї навіть снаги пручатися не стало — жах навпіл з відразою затопив все єство дівчини, прориваючись назовні. Це було наче у страшному сні.

Раптом істоти захвилювалися. Той, у костюмі, першим підняв погляд. Руки, що стискали Ляну, ослабли, і дівчина скористалася цим, щоб вирватися і відбігти у бік. Ноги корилися їй із певним спротивом, ніби затерплі, але падати було не можна. Не можна падати.

— Га-а-а? — чоловік у костюмі дивився вгору. У подобі голосу чулися виразно запитальні інтонації. Говорити більш зв’язно він, схоже, не міг. Занадто давно відбулася трансформація.

— Нге-е! — підтвердила істота за два кроки від Ляни. Дівчина кинула панічний погляд у той бік. Візерунки у свідомості Ляни наче сказилися, плуталися безладно, не бажали складатися у чітку систему. Була б тут Айрен Купер, вона не відступила б, встигла подумати Ляна.

А потім з неба впала смерть.

Вона була чорною, як і належить, і невимовно прекрасною — дощ із металевого пір’я, наче той, що, за переказами, пав на землю у дві тисячі дванадцятому. Чорний попіл чи чорний метал; їх об’єднала смерть, як сказав би словесник давніх часів — поет.

Зараз поетів не лишилося, самі словесники, тому Ляна замість говорити щось відбігла подалі. Безладні візерунки в її уяві припинили свій хаотичний рух і нарешті почали виплітатися як слід.

«Робити щось — значить вплітатися у світ», — подумала Ляна. Зап'ясток правої руки часто пульсував і, здається, опухнув, але дівчину це не займало. У неї на очах істоти Чорного Сектору падали, пронизані гострим пір’ям з чорного металу, прибиті до долівки. Вони не могли ворушитися, та все ж намагалися підвестися, вили, вигукуючи своє «ге-е-е» та «га-а-а», наче просили допомогти. Їм було боляче, і Ляна чомусь пригадала мумії у музеї Міста. Невідомо, чи справді ті мумії належали янголам. Поламані, ушкоджені, з вивернутими під різними кутами суглобами, вони все ж були зібрані воєдино, відреставровані, виставлені під склом як пам'ять про кращі часи, про загибель потужної цивілізації у далекому дві тисячі дванадцятому році. Давно розбиті, не потрібні нікому, наче прописні істини, вони наганяли тугу — анахронізми, за які вже й забути варто.

Істоти з Чорного Сектору були такими ж анахронізмами. Відживши своє, вони, одначе, не бажали йти. Чіплялися за життя, і набагато якісніше, ніж мешканці Міста, треба сказати.

Ляні здалося, наче вона от-от щось зрозуміє, але тут візерунок у її свідомості нарешті було завершено. Ляна не знала, чи вийде застосувати його без ножа, без попереднього креслення Слів на будь-якій поверхні, хоча б і в повітрі, та лишатися осторонь не могла.

Вона знала, кому належить чорнометалеве пір’я.

Я відшукати банальність збираюсь, йду я кудись і усе вибачаюсь, йей, ви пробачте, я зовсім не звідси, Слово моє є аж тричі не криця, Слово моє є останнє зі Слів, наче задушений в зародку спів, Слово моє є суцільне мовчання, жити під вечір, жити до рання, Слово моє — програмовая фраза, ти не зумієш сховати образу, віриш бо: Слово — то правда святая, істину знов у Словах заховаю, геть лицемірство, я скажу колись, геть лицемірство, як втрачу я хист, геть лицемірство, не хочу брехати, знов перепрошувати і вибачати, геть лицемірство, шукати щось марно, краще піду я блукати до рання, ніч перебути є легше за день, ніч дасть надію позбутись брехень…

Істоти запалали. Зайнялись чорним вогнем і спопеліли вмить, як нічні кошмари.

Ляна дивилася перед собою, не розуміючи, що відбулося. Цей візерунок не мав спрацювати таким чином. До того ж, у правиці з’явилося нове почуття задоволеної важкості. Наче Ляна писала щось від руки, багато і упродовж тривалого часу.

Згори почулися важкі змахи велетенських крил, а з рота, біля правого кутика якого виднівся застарілий шрам, пролунало схвальне:

— Як ти їх, Ляно! Ти б і без нас впоралася…

— Без вас — ні за що, — відгукнулася Ляна, з полегкістю дивлячись на Елу і Волю. Втомлені, наче з лиця спалі, брудні не згірш од неї, але живі і здорові.

— От і ми так подумали. — Талія приземлилася за спинами Ели і Волі, з насолодою розправила широкі чорні крила. Світло ліхтаря кидало на ці крила і броню дівчини металевий полиск — спеціалізацією Талії була подвійна трансформація.

— Ви дурні. — Ляна не збиралася приховувати досаду. — Для кого сказано — у Чорному Секторі не можна озиратися?

— Ми тебе не розуміємо, — пхикнула Талія.

— Тобі потрібна медична допомога, — одночасно з нею казала на диво спокійна Воля. «Притягання» Ляни все ще діяло. — Я нарешті змогла тебе знайти.

— А це було складно, як Волі вірити, — поважно кивнула Ела. — Ти наче за бар’єром опинилася. Воля вже запідозрила найгірше, але ми не здавалися і таки тебе відшукали. Допомагати нам, схоже, ніхто не збирається, тож довелося взяти все у свої руки. І ми, коли тебе шукали, не оберталися!

— Ви й справді не розумієте, — похитала головою Ляна. — У Чорному Секторі не можна дивитися назад не так у прямому значенні, як у переносному. Ви не мусили затримуватися тут, аби знайти мене. Варто було б шукати шлях, а на мене не озиратися. Я лишилася позаду за власним вибором. Позаду, розумієте? А ви озирнулися. Пішли за мною. І наразилися на даремну небезпеку. Ви могли загинути!

— Але ми не збираємося гинути. — Ела примружила очі. — Ми вийдемо звідси всі разом або не вийдемо взагалі. Ми — група.

— На відміну від тебе, — з несподіваною злістю сказала Талія. Її очі були такими самими чорними, як у істот нижчого порядку — тепер Ляна на власному досвіді пересвідчилася, що зовсім не всі потвори чорноокі. — Чого ти стрибнула? Думала, ми без твоєї допомоги двері не зачинимо? Ми б впоралися і лишилися разом! Ні, тобі завжди треба виставитися, вилізти наперед, показати, яка ти крута і які ми бідні-нещасні, без тебе — як без провідної зірки. Ти, Ляно, тільки й робиш, що на рожен лізеш. І зараз ти на тонку пряла — якби ми не з’явилися, кісток твоїх було б не зібрати. Героїня… — З темних вуст Талії зірвався гіркий смішок. — На очі б тебе не бачити.

Ляна подивилася на Талію. Важко зітхнула. Перевела погляд на притихлих Елу і Волю:

— Скільки ви тут блукаєте?

— Та от… кілька годин, — розвела руками Ела.

— Дайте здогадаюсь, — повільно сказала Ляна. — За весь цей час Талія нічого не їла. Точніше, не пила.

Відповідь була очевидною.