Vivat Academia! - Любов Базь

На відстані кількох метрів від того місця, де Ляна зараз стояла, були двері. Зачинені. Хоча Ляна точно пам’ятала — вона їх не зачиняла. І так далеко від них лежати не могла. Тим паче що і двері були інші. Схоже, Ляна опинилася в одній із кімнат квартири, куди так необачно увійшла. Дівчина звідкись точно знала — її ніхто не торкався, не пересував з місця на місце. Скидалося на те, наче саме приміщення змінилося, варто було Ляні переступити поріг.

«У Чорному Секторі нема часу», — пригадалися слова Ели. А якщо час — плинний, чом б не бути плинним і місцю?

«Це неможливо, — подумала Ляна. — В лісі все змінюється — це так. Але Чорний Сектор…»

Тим часом схлипування почулося знову. Дещо розгублений погляд дівчини повернувся до дверей. У наступну мить Ляна здригнулася.

Біля дверей стояла маленька дівчинка. Так-так, саме дівчинка — сплутані довгі кучерики, сукенка з мереживом, лялька в опущеній руці. Лялька була дивним чином схожа на свою господарку, котра рюмсала найвідчайдушнішим чином.

На серці в Ляни потеплішало. Вона знати не знала, що то за дівчинка, звідки вона могла узятися, як вижила тут, в Чорному Секторі… але це була дівчинка. Людина, так само, як Ляна. І ця людина страждала. Ляна мала їй допомогти.

— Що трапилося, сонечко, — сховавши руку з ножем за спину, щоб не перелякати дівчинку, Ляна зробила крок до дитини. — Чого ти плачеш?… Тобі страшно?

Дівчинка повернула обличчя до Ляни, і та полегшено зітхнула.

Очі. У дитини були нормальні очі, не суцільна чорнота замість білків, райдужок і зіниць.

Не істота. Про інше можна і потім подумати.

Дівчинка відвернулася від Ляни. Схлипнула знову, зіщулилась, обіймаючи свою ляльку.

— Не бійся, — якомога лагідніше сказала Ляна. — Не треба боятися, серденько, я хочу тобі допомогти…

Вона підійшла до дівчинки. Та, схоже, направду боялася — тулилася до дверей, рюмсаючи дедалі частіше.

— Ну, що таке. — Ляна присіла навпочіпки, простягнула праву руку до дитини. — Все буде добре, моя хороша, ріднесенька моя… Я все для тебе зроблю.

Дівчинка завмерла, наче звірятко. Чомусь Ляна пригадала свою Пухнасту — та була такою само. Дикою. Ляна ніколи не думала, наче змогла її приручити. Подруг Ляни Пухнаста взагалі не визнавала, вважаючи себе єдиною господинею у кімнаті дівчини.

Рюмсання припинилося. Ляна несміливо торкнулася рукою підборіддя дитини. Дівчинка підвела голову. Якусь секунду Ляна розглядала її напрочуд гарне личко зі слідами сліз.

А потім дитина сказала:

— Тоді ся віддай мені, Озерна Діво.

Ляна нічого не встигла второпати. Личко дитини почало рости, збільшуватися, як мильна булька. Роздуваючись, наче повітряна куля, обличчя втрачало будь-які характерні, особистісні риси, спотворювалося. Рот розтягнувся підводною западиною, очі розрослися і втратили білки та зіниці, проте чорними не стали. Сині — ось якими вони були. Яскраво-сині, величезні, круглі, вибалушені, вони майже цілком знаходилися ззовні, як два м’ячики на мотузках.

Почуття огиди спалахнуло у Ляні і одразу перетворилося на жах, коли з-під сукенки дитини простягнулися довжелезні зморшкуваті кістляві руки з обламаними загнутими нігтями. На руках було видко виразки і струпи, і тягнулися ці руки — до Ляни, все тягнулися і тягнулися, і вона нічого не могла зробити, аж поки нігті синьоокої істоти не вп’ялися їй ув обличчя.

Ляна закричала. Не так від болю, як від жаху, що зараз нагадував прорваний гнійник.

— Озерна… Діво… — багатоголосо мовила гадана дитина. Нажаханий погляд Ляни впав на підлогу, на відкинуту ляльку.

У ляльки були кучерики і сукенка, і сині очі; пухкеньке личко спотворював вираз відчаю і болю, частини щоки бракувало, так, що білі зуби пробивалися з-під чогось червоного, ніби гриби. Ела б оцінила, подумала Ляна, відчуваючи, як нігті-кігті істоти занурюються глибше в її плоть. Скоро вони так само висмикнуть по шматку м’яса з її щік, і вона стане… буде… новою лялькою. Ще одною лялькою у руках квартирної істоти. Такою, якою, мабуть, була та дівчинка, чиє схлипування істота відтворювала.

Остання думка викликала гнів, і саме він спонукав Ляну із несподіваною силою відкинути від себе потвору. При порівняній нетренованості фізичні дані у Ляни були непогані, а стресова ситуація будь-яку людину закликає до несподіваних вчинків. Істота відлетіла від Ляни — безконтрольний удар випростаними руками виявився більш ніж дієвим. Особливо якщо враховувати те, що ніж Ляни встромився в око потвори і потім вийшов звідти з голосним хлюпанням, коли істоту відкинуло назад.

Дівчина кинулася до дверей, проте вони виявилися зачиненими. І замок, схоже, не автоматичний був. А креслити візерунки Ляна зараз була не в змозі. Вона і найпростіших Слів тепер не згадала б.

На зовсім невеликій відстані від Ляни відкинена потвора, щось крекочучи, почала підводитися. Замість ніг їй слугували лікті гігантських рук. Власне, крім рук і голови, в істоти не було нічого. Підлогу заплямовувала синя рідина, яка яскраво фосфоризувала — витекле око потвори. Тим же кольором світилося лезо ножа у руках Ляни. Із блакитного світло стало синім.

«Треба тікати».

Думка ця, власне, такою і не була. Не думка — намір. Замість марно смикати зачинені двері Ляна кинулася до вікна. Дошки, як вона і підозрювала, трималися на чесному слові. Кілька хороших ударів ногами у важких черевиках — і ось Ляна вже стоїть на підвіконні, спостерігаючи панораму Чорного Сектору вночі. Дуже схоже на Місто, так само багато електричного світла…

Світла?!

«І якого дідька я залізла так збіса високо?»

А це вже була думка. Вірніше, риторичне запитання.

Якусь мить Ляна вагалася, стрибати чи ні, але тут одна з рук істоти дісталася до підвіконня і майже торкнулася ноги дівчини: більше думати не можна було.

— Щастить мені сьогодні на вікна, — уголос сказала Ляна і шубовстьнула вниз.

Політ виявився недовгим. Ляна не встигла не те що пригадати все своє життя — навіть злякатись як слід. Приземлення спіткало дівчину швидше, ніж хотілося, і значно приємніше, ніж гадалося. Чи неприємніше — це вже кому як.

Ляна впала на цілу купу мішків зі сміттям. Вони значно пом’якшили посадку. Синців дівчина набила пристойно, якась банка у момент падіння встромилася просто під Лянину ліву лопатку, так, що аж дух вибило. Проте Ляна нічого собі не зламала. І істот поблизу не було. Мабуть, вони все ще стовбичили біля парадного. А може, пішли собі геть. Урешті-решт, своє завдання вони виконали, здобич для істоти вищого ступеня загнали.

Оговтавшись, Ляна почала борсатися, намагаючись підвестися. Це дівчині вдалося