Єретики Дюни - Френк Херберт

Вона лише глянула на нього, розпізнаючи в його питанні страх. Це був страх за неї.

«Але ж я не провела з ним імпринтингу», — подумала вона.

Із шоком зрозуміла, що Бурзмалі розпізнав у ній ненависть. «Ненавиджу їх! — подумала вона. — Ненавиджу людей цієї планети!»

Це була небезпечна емоція для Превелебної Матері. А все ж палала в ній. Ця планета змінила Люціллу, а вона не хотіла такої зміни. Не хотіла усвідомлювати, що таке може бути. Інтелектуальне розуміння — це одне, переживання на власному досвіді — геть інше.

Прокляття їм!

Та вони вже були прокляті.

Їй боліло у грудях. Роздратування! Годі було втекти від цієї нової свідомості. Що сталося з цими людьми?

Людьми?

Тут були оболонки, але їх більше не можна було називати цілковито живими. А все ж були небезпечними. Украй небезпечними.

— Нам слід відпочити, доки можемо, — сказав Бурзмалі.

— Я не мушу заробляти свої гроші? — спитала вона.

Бурзмалі зблід.

— Те, що ми зробили, було необхідністю! Нам пощастило, і ніхто нас не перепинив, але таке могло статися!

— А це місце безпечне?

— Настільки безпечне, наскільки я зумів його таким зробити. Усіх тут ретельно перевірено — чи мною, чи моїми людьми.

Люцілла знайшла довгу кушетку, що пахла старими парфумами, і вклалася там, щоб вичистити зі своїх емоцій цю небезпечну ненависть. Де з’явилася ненависть, там слідом за нею може з’явитися й любов! Почула, як Бурзмалі потягається, влаштовуючись спочивати на подушках під сусідньою стіною. Невдовзі він уже глибоко дихав, а від Люцілли сон тікав. Вона постійно відчувала рій спогадів, їх нав’язували їй Інші, ті, що ділили з нею внутрішнє сховище свідомості. Зненацька перед внутрішнім зором з’явилися, блиснувши, вулиці та обличчя, люди, що рухалися під яскравим сонячним промінням. Їй потрібен був час, аби зрозуміти: вона бачить це все під дивним кутом, наче хтось тримає її на руках і погойдує. Тоді збагнула, що це один із її особистих спогадів. Могла пізнати того, хто її тримав, відчути тепле биття серця біля теплої щоки.

Люцілла відчула солоний смак власних сліз.

Тоді збагнула, що Гамму зачепила її глибше, ніж будь-яке інше переживання, починаючи від перших днів у школі Бене Ґессерит.

***

Серце, приховане за міцними бар’єрами, стає крижаним.

Дарві Одраде, Суперечки в Раді

Це була група, усіх членів якої розривала гостра напруга. Тараза: захисний обладунок, прихований під одежею, у голові повно думок про інші застережні засоби, до яких вона вдалася. Одраде: певна, що може дійти до насилля, і, як наслідок, обережна. Шіана: детально поінформована про ймовірний розвиток ситуації, під захистом трьох Матерів Безпеки, що рухалися з нею, як жива зброя. Вафф: стурбований, що його розум може бути затьмарений через якийсь таємничий підступ Бене Ґессерит. Фальшивий Туек: численні ознаки свідчили, що він ось-ось вибухне гнівом. Дев’ять Туекових ракіанських радників: кожен несамовито зацікавлений справою возвеличення — себе самого чи своєї сім’ї.

На додачу, поблизу Тарази стояло п’ять охоронниць-аколіток, спеціально виведених і навчених Сестринством для зав­дання фізичного насилля. Ваффа супроводжувало стільки ж нових лицеплясів.

Вони зібралися в апартаментах на вершині Музею Дар-ес-Балята. Це було довге приміщення, його західна стіна з пласкла виходила на сад на даху, покритий мереживом зелені. Всередині воно було обставлене м’якими диванами й оздоб­лене творами мистецтва з Тиранової не-кімнати.

Одраде не хотіла втягувати в це Шіану, але Тараза зоставалася непохитною. Вплив дівчини на Ваффа та частину священства давав Бене Ґессерит нездоланну перевагу.

Уздовж довгої віконної стіни стояли долбен-екрани, які захищали від найгіршого блиску призахідного сонця. Те, що кімната виходила на захід, здавалося Одраде значущим. Вікна споглядали у країну мороку, де спочивав Шай-Хулуд. Це було приміщення, зосереджене на минулому, на смерті.

Вона захоплювалася долбен-екранами перед собою. Це були чорні пластини в десять молекул завтовшки, що оберталися у прозорому рідинному середовищі. Автоматично встановлювані найкращі іксіанські долбени допускали наперед визначений рівень освітлення, при цьому майже не зменшуючи видимості. Одраде знала, що художники й антиквари віддавали їм перевагу перед поляризаційними системами, бо долбени пропускали повний спектр доступного світла. Їхнє встановлення свідчило про призначення цієї кімнати — це була виставка найкращих експонатів з колекції Бога-Імператора. Так, ось сукня, яку носила його нарéчена наречена.

Священники-радники затято сперечалися в кінці кімнати, ігноруючи фальшивого Туека. Тараза стояла поблизу, прислухаючись. З виразу її обличчя було ясно, що вона вважає священників дурнями.

Вафф зі своїм лицепляським супроводом стояв біля широких вхідних дверей. Його увага переходила від Шіани до Одраде, а з Одраде до Тарази і лише вряди-годи зверталася до сварливих священників. Кожен Ваффів рух видавав його непевність. Чи Бене Ґессерит справді його підтримають? Чи зможуть вони спільно подолати ракіанську опозицію мирними засобами?

Шіана та її живий щит стояли біля Одраде. Одраде помітила, що тіло дівчини лишається жилавим, однак уже заокруг­люється, а її м’язи набрали форми, в якій можна розпізнати руку Бене Ґессерит. Високі вилиці під оливковою шкірою вже не випинаються так різко, карі очі стали прозорішими, але у бронзовому волоссі досі залишалися червонясті пасма, вигорілі на сонці. Увага, з якою вона прислухалася до супе­ре­чки священників, свідчила: дівчина оцінює те, що їй виклали, інформуючи про стан справ.

— Вони справді битимуться? — прошепотіла вона.

— Прислухайся до них, — відповіла Одраде.

— Що зробить Мати Настоятелька?

— Пильно за нею стеж.

Вони обидві глянули на Таразу, оточену м’язистими аколітками. Тараза далі спостерігала за священниками, зараз її, здавалося, розважала їхня суперечка.

Ракіанська група почала сварку ще в саду на даху. Коли тіні подовшали, перенесли її у приміщення. Сердито дихали, часом бурмотіли, часом переходили на підвищені тони. Невже не бачили, як стежить за ними дублер Туека?

Одраде повернулася глянути на лінію обрію за садом на даху: ніде в пустелі не видно було жодної ознаки життя. Хоч куди дивись із Дар-ес-Балята, скрізь лише порожній пісок. Люди, народжені та виховані тут, мали інший погляд на життя і свою планету, ніж більшість священників-радників. Це не був Ракіс зелених смуг і багатих водою оазисів, якими рясніли вищі географічні широти і які, наче квітучі пальці, вказували на довгі пустельні шляхи. Довкола Дар-ес-Балята тяглася екваторіальна пустеля, що оперізувала всю планету, немов пояс.

— Я вже досить наслухався цих нісенітниць! — вибухнув фальшивий Туек. Грубо відштовхнув одного з радників і вві­йшов у середину розсвареної групи, обертаючись так, щоб глянути кожному в обличчя. — Чи ви всі показилися?

Один зі священників (на всіх богів, то був старий Альбертус) глянув через усю кімнату на Ваффа й гукнув:

— Сер Ваффе! Ви б не втихомирили свого лицепляса?

Вафф завагався, тоді рушив у бік сперечальників, а його супровід — за ним слідом.

Фальшивий Туек обернувся і тицьнув пальцем на Ваффа.

— Гей, ти! Стій, де стоїш! Я не терпітиму жодного втручання тлейлаксу! Ваша змова цілковито мені ясна!

Одраде стежила за Ваффом, коли говорив дублер Туека. Ото несподіванка!