Єретики Дюни - Френк Херберт

— Хай знають усі, що я виконую зобов’язання, взяті у краю Пророка. От як воно виглядає…. — Махнув рукою на двох своїх охоронців-лицеплясів. — Продемонструймо.

Значно пізніше, сидячи сама у своїй піднебесній кімнаті в пентхаузі, Одраде міркувала, чи розумно було дозволити Шіані бачити всю цю виставу. Хоча чому ні? Шіана вже влилася в Сестринство. А якби її відіслали, це наново пробудило б підозри Ваффа.

Коли Шіана стежила за виступом лицеплясів, у ній було помітне чуттєве збудження. Тренувальним Прокторкам доведеться послати до неї своїх асистентів-чоловіків раніше, ніж зазвичай. Що тоді робитиме Шіана? Випробовуватиме новоздобуте знання на чоловіках? Слід зміцнити її гальмівні реакції, щоб запобігти цьому! Мусить навчитися, що це небезпечно для неї самої.

Присутні Сестри й аколітки добре контролювали себе, закарбовуючи побачене в пам’яті. Шіанина освіта мусить базуватися на цьому спостереженні. Інші зуміли опанувати такі внутрішні сили.

Спостерігачі-лицепляси так і зосталися незбагненними, але з поведінки Ваффа багато чого можна було прочитати. Сказав, що знищить двох демонстраторів, та чи зробить це негайно? Чи не піддасться спокусі? Що спадало йому на думку, коли він бачив, як лицепляс-чоловік звивався в екстазі, що стирав розум?

Якимось чином ця демонстрація нагадала Одраде про ракіанський танець, побачений нею на Великій площі Кіна. Якщо брати короткий відтинок часу, танець був свідомо неритмічним, але його наростання творило довгостроковий ритм, повторюючись приблизно що двісті… кроків. Танцівники незвичайно розтягували ритм.

Як демонстратори-лицепляси.

Сіайнок став сексуальною хваткою для незліченних мільярдів Розсіяння!

Одраде подумала про танець, за довгим ритмом якого йшло хаотичне насилля. Чудове зосередження релігійної енергії, яким був Сіайнок, перейшло на нижчий рівень, ставши іншим різновидом взаємообміну. Згадала збуджену реакцію Шіани, викликану проблисками танцю на Великій площі. Одраде пам’ятала відповідь Шіани на питання: «Чим це вони причащалися внизу?»

— Це ж танцівники, дурненька!

Така відповідь була недопустимою.

— Попереджаю тебе, Шіано, ніколи не вдавайся до такого тону. Хочеш негайно довідатися, що може зробити Превелебна Мати, аби покарати тебе?

Коли Одраде дивилася на темряву, що густішала довкола її кімнат у Дар-ес-Баляті, знову чула ці слова у своїй свідомості, наче послання з царства духів. Зненацька її заполонила глибока самотність. Усі вийшли з цієї кімнати.

Зосталася лише покарана!

Як виблискували Шіанині очі в тій кімнаті над Великою площею, скільки питань тіснилося в її мозку.

— Чого ти завжди говориш про біль і покарання?

— Ти мусиш навчитися дисципліни. Як зможеш контролювати інших, не контролюючи сама себе?

— Мені цей урок не подобається.

— Він не надто подобається нам усім… аж до моменту, коли ми збагнемо його цінність із власного досвіду.

Як і було задумано, ця відповідь довго ятрила свідомість Шіани. Врешті-решт вона розповіла все, що знала про цей танець.

— Частина танцівників тікає. Інші переходять просто до Шайтана. Священники кажуть, що вони йдуть до Шай-Хулуда.

— А ті, що вижили?

— Коли одужають, мусять приєднатися до великого танцю у пустелі. Якщо Шайтан прийде туди, помруть. Якщо не прийде, дістануть нагороду.

Одраде розгледіла схему. З цього моменту Шіанині пояснення не були необхідними, хоча вона дозволила дівчинці продовжувати. Яким гірким був голос Шіани!

— Дістають гроші, місце на базарі, всяке таке. Вони довели, що є людьми. Так кажуть священники.

— А ті, кому не вдалося, не люди?

Шіана довго мовчала, глибоко замислившись. Але Одраде вже розпізнала, куди веде цей шлях. Випробування Сестринства на людськість! Вона сама пройшла цей перехід до схвалюваної Сестринством частини людства, Шіана теж його повторила. Яким лагідним він здавався порівняно з іншими болісними випробуваннями!

У тьмяному світлі музейного приміщення Одраде здійняла праву руку. Дивилася на неї, згадуючи скриньку агонії та ґом джаббар, приставлений до шиї, готовий убити її, якби вона здригнулася чи крикнула.

Шіана теж не скрикнула. Та вона знала відповідь на питання Одраде ще до скриньки агонії.

— Вони люди, тільки інші.

Одраде заговорила вголос у порожній кімнаті з експонатами колекції Тиранового не-покою.

— Що ти з нами зробив, Лето? Чи ти лише Шайтан, що розмовляє з нами? До чого ти б нас тепер змусив причаститися?

Чи цей архаїчний танець став архаїчним сексом?

— З ким ти розмовляєш, Мати?

Це був Шіанин голос із розчинених дверей по той бік кімнати. Її сіра одежа постулантки здавалася лише неясним обрисом, що збільшувався, наближаючись.

— Мати Настоятелька послала мене по тебе, — сказала Шіана, зупинившись біля Одраде.

— Я розмовляла сама з собою, — відповіла Одраде. Глянула на дивно спокійну дівчинку, згадуючи нутряне збудження моменту, коли Шіані поставили опорне питання: «Хочеш бути Превелебною Матір’ю?»

— Чому ти розмовляєш сама з собою, Мати? — Шіанин голос сповнювала турбота. Вчительки-Прокторки матимуть купу роботи, усуваючи ці емоції.

— Я згадала, як питала тебе, чи хочеш ти бути Превелебною Матір’ю, — промовила Одраде. — Це потягло за собою інші думки.

— Ти сказала, що я мушу у всьому підпорядковуватися тобі, нічого не шкодувати, не вивляти жодного непослуху.

— А ти сказала: «І це все?»

— Я тоді мало що знала, чи не так? Та й досі мало що знаю.

— Ніхто з нас не знає багато, дитино. Крім того, що всі ми танцюємо разом. А коли найменша з нас зіб’ється, то, напевне, прийде Шайтан.

***

Коли зустрічаються чужинці, варто з розумінням ставитися до відмінностей у звичаях і підготовці.

Леді Джессіка з «Мудрості Арракіса»

Остання зеленувата смуга сонячного світла зникла за обрієм, перш ніж Бурзмалі дав сигнал відходу. Уже стемніло, коли вони дісталися дальнього кінця Айсая та окружної дороги, що мала привести їх до Дункана. Хмари закрили небо, відбиваючи міські вогні вниз, на міські нетрі, якими вели їх провідники.

Ці провідники непокоїли Люціллу. Вони з’являлися з бічних вулиць, з раптово розчинених дверей і пошепки викладали дальший маршрут.

Надто багато людей знало про пару втікачів і їхнє плановане побачення!

Люцілла вступила в бій зі своєю ненавистю та подолала її, але, як наслідок, у ній зародилася глибока недовіра до кожного, хто її бачив. Приховувати цю недовіру за механічними позами плейфем перед своїм клієнтом ставало дедалі складнішим.

Пішохідна стежка обіч дороги була покрита змішаною з підталим снігом грязюкою, наляпаною землеходами, які проїжджали повз. Вони не пройшли й пів кілометра, як Люціллині ноги змерзли, і для компенсації цього їй довелося витрачати енергію на додатковий приплив крові до кінцівок.

Бурзмалі йшов мовчки, опустивши голову, вочевидь, занурившись у власні гризоти. Люцілла не дала себе ошукати. Він чув кожен звук довкола них, бачив наближення кожного автомобіля. Сам відходив від дороги і її відтягував щоразу, коли наближався якийсь землехід. Машини на підвісках зі свистом розрізали повітря, грязюка летіла їм з-під вентиляційних щитків, засипаючи придорожні кущі. Бурзмалі тримав її на землі поруч із собою, доки не впевнювався, що машина зникла з поля зору та чутності. Навряд чи хтось, їдучи в такій машині, чув якісь інші звуки, крім тих, які створював сам.