Таємничий острів - Жюль Верн

Поза всяким сумнівом, острів, увінчаний високою горою Франкліна, помітила команда корабля. Та чи відважаться вони пристати до його берегів? Може, він випадково опинився в тій частині Тихого океану, де на карти нанесено тільки острівець Табор, та й той перебуває на узбіччі морських шляхів, що пролягають між полінезійськими архіпелагами, Новою Зеландією і Північною Америкою? Відповідь на запитання, що постало перед кожним колоністом, несподівано дав Герберт.

— А чи не «Дункан» це?! — вигукнув він.

Сподіваємось, читач не забув, що «Дунканом» називалася яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острові Табор і мав намір колись повернутися по нього. Але ж той острівець перебуває досить близько від їхнього острова, і судно, тримаючи курс на нього, звичайно, могло пройти повз острів Лінкольна. Обидва острови розділяють лише сто п’ятдесят миль за меридіаном і сімдесят п’ять за паралеллю.

— Треба негайно попередити Айртона і викликати його в Гранітний палац, — запропонував Гедеон Спілет. — Тільки він може сказати нам, «Дункан» це чи ні.

Усі погодилися з думкою журналіста, і Гедеон Спілет, підійшовши до телеграфного апарата, швидко відстукав таку телеграму:

«З’явіться негайно».

За кілька секунд пролунав дзвінок у відповідь.

«Я йду», — повідомив Айртон.

Чекаючи Айртонового приходу, колоністи й далі спостерігали за кораблем у далекоглядну трубу.

— Якщо це «Дункан», — міркував Герберт, — Айртон його відразу пізнає, адже він довго плавав на ньому.

— Уявляю, як він схвилюється, коли впізнає «Дункана»! — зауважив Пенкроф.

— Так, — відповів Сайрес Сміт, — але тепер Айртон може піднятися на борт «Дункана» з гордо піднятою головою. І дай Боже, щоб це справді була яхта лорда Гленарвана; будь-яке інше судно здалося б мені підозрілим! Ці місця мають досить-таки лиху славу, і я все ще побоююся відвідин малайських піратів.

— Ми захистимо острів Лінкольна! — вигукнув Герберт.

— Звичайно, синку, — відповів, усміхаючись, інженер. — Але краще було б, якби нам не довелося його захищати.

— Послухайте, — звернувся до них Гедеон Спілет, — острів Лінкольна не нанесено ще на карти навіть останніх випусків, а отже, мореплавцям він не відомий. То чи не здається вам, Сайресе, що вже саме це може спонукати команду судна не уникати нової землі, а навпаки — звернути з курсу, аби обстежити острів.

— Звісно, — погодився з ним Пенкроф.

— І я так думаю, — відповів інженер. — Наскільки мені відомо, це навіть входить до капітанських обов’язків — відмічати, а отже, й обстежувати землю, якої ще не нанесли на карти, а наш острів і є такою невідомою географам територією.

— Гаразд, — мовив Пенкроф, — припустимо, судно підійде сюди і стане на якір за кілька кабельтових від острова… І що ж ми тоді робитимемо?

Це несподіване запитання якийсь час лишалося без відповіді. Але, добре поміркувавши, Сайрес Сміт із властивим для нього спокоєм відповів:

— Ми, друзі мої, зробимо те, що повинні зробити: вступимо в переговори з командою корабля і попросимо взяти нас на його борт, попередньо оголосивши острів Лінкольна власністю Сполучених Штатів. Відтак, повернувшись на батьківщину, ми запропонуємо всім, хто хоче, переселитися на острів, колонізувати його й принести в дар Американській республіці нову, дуже корисну землю в цій частині Тихого океану!

— Ура! — радо вигукнув Пенкроф. — І ми зробимо нашій країні чудовий подарунок! Його колонізацію майже завершено, всі частини острова одержали назви, знайдено добрий природний порт, прісноводні джерела й річки, прокладено дороги й телеграфну лінію, збудовано корабельню і навіть фабрику, залишається тільки одне — нанести острів Лінкольна на карту.

— А що, як острів хто-небудь займе, коли нас тут не буде? — запитав Гедеон Спілет.

— А чорта лисого! — скрикнув моряк. — У такому разі я волію сам залишитись на нашому острові й охороняти його! Запевняю: в мене його не вкрадуть, як кишенькового годинника із жилетки роззяви!

Ще цілу годину не можна було достеменно сказати, іде корабель до острова чи повз нього. Проте він наблизився, хоча також не було відомо, з якою швидкістю він іде морем. Цього Пенкроф ніяк не міг визначити. Та все ж, оскільки дув норд-ост, здавалося цілком вірогідним, що судно йде правим галсом. До того ж бриз гнав його до берегів острова, та й за такого спокійного моря воно могло не боятися підійти до узбережжя, хоча глибини у цих місцях не нанесено ще на карту.

Близько четвертої пополудні — через годину після телеграфного виклику — Айртон піднявся в Гранітний палац. Зайшовши до урочистої зали, він доповів:

— До ваших послуг, панове!

Сайрес Сміт, як завжди, подав йому руку і, підводячи до вікна, сказав:

— Ма запросили вас, Айртоне, у зв’язку із важливою справою. Поблизу острова з’явився якийсь корабель.

Першої миті Айртон ледь зблід і в його очах майнула тривога. Він виглянув у вікно, схилився над підвіконням, обнишпорив очима весь морський обрій, але так нічого й не побачив.

— Візьміть далекоглядну трубу, — запропонував Гедеон Спілет, — і подивіться уважно на корабель. Чи це не «Дункан» приплив, аби відвезти вас на батьківщину?

— «Дункан»? — прошепотів Айртон. — Так скоро?..

Ці слова немов мимохіть зірвалися з уст Айртона, і він затулив обличчя руками.

Невже дванадцять років самотності на пустельному острові не здавалися йому достатньою покутою всіх гріхів? Невже він досі не прощав собі своїх злочинів і вважав, що вони не прощені йому іншими?

— Ні, — заперечив він, — ні! Це не може бути «Дункан».

— Подивіться, Айртоне, — попросив інженер. — Ми повинні знати заздалегідь, що нам робити.

Айртон узяв далекоглядну трубу і подивився у вказаному напрямку. Кілька хвилин він нерухомо, мовчки вдивлявся у морський обрій і нарешті сказав:

— Там справді пливе корабель, але я не думаю, що то саме «Дункан».

— А чому ви гадаєте, що то не «Дункан»? — запитав Гедеон Спілет.

— Бо «Дункан» — парова яхта, а я не бачу найменших ознак диму ні над кораблем, ні позад нього.

— А може, він іде зараз під самими вітрилами? — заперечив Пенкроф. — Здається, він має ходовий вітер і, цілком можливо, перебуваючи в такій далині від заселеної землі, зацікавлений берегти вугілля?

— Можливо, Пенкрофе, ви й маєте слушність, — відповів Айртон, — і яхта справді йде з погашеними вогнями у топках. Зачекаймо, поки корабель підійде ближче до берега, тоді все й з’ясується.

По цих словах Айртон відійшов у куток зали, сів там і замовк. Колоністи й далі обмінювалися думками щодо невідомого корабля, але Айртон більше не брав участі в розмові.

Схвильовані тим, що сталося,