Таємничий острів - Жюль Верн

— Надприродними? — гучно перепитав моряк, випускаючи хмару диму з люльки. — Невже наш острів теж надприродний?

— Ні, Пенкрофе, але таємничий — поза всяким сумнівом. Хіба що вам пощастить пояснити те, що досі Спілет і я не спроможні збагнути.

— Слухаємо вас, пане Сайресе, — мовив моряк.

— Почну ось із чого, — повів далі інженер. — Чи можете ви пояснити, яким чином після падіння в море я опинився за чверть милі від берега, не зберігши жодної згадки про те, як я туди дістався?

— Може, вас оглушило?.. — припустив Пенкроф.

— Ні, це неможливо, — швидко відповів інженер. — Далі. Чи можете ви пояснити, яким чином Топ знайшов ваш прихисток за п’ять миль від гроту, де я лежав?

— Інстинкт собаки… — почав було Герберт.

— Який там інстинкт! — урвав його журналіст. — Не забувайте, що, попри зливу, яка не вщухала цілу ніч, Топ дістався до нас сухим і без єдиної плями болота!

— Допустимо, і це, дрібниця, — сказав інженер. — Але чи можете ви пояснити, яка сила викинула Топа з води під час боротьби з дюгонем?

— Зізнаюсь, ні, — відповів Пенкроф. — Так само, як і те, якою зброєю і хто розпоров дюгоневі живота, тим паче, що рана була різана.

— Далі, — вів своєї Сайрес Сміт. — Чи можете ви, друзі мої, пояснити, яким чином дробинка застряла в тілі тримісячного пекарі?.. Як — без найменшого сліду корабельної катастрофи — на берег викинуло ящик із такими потрібними для нас речами й інструментами?.. Чому, ледь вийшовши на першу морську прогулянку, ми наштовхнулися на пляшку із запискою?.. Яким чином наша пірога зірвалася з прив’язі й підпливла до нас саме тоді, коли ми мали в ній найбільшу потребу?.. Як сталося, що після навали мавп мотузяна драбина так доречно сама впала з Гранітного палацу до наших ніг?.. І, нарешті, хто написав оту записку, якщо Айртон доводить, що він її не писав?

Сайрес Сміт, нічого не пропускаючи, перелічив усі загадкові події, що трапились на острові. Герберт, Пенкроф і Наб тільки переглядалися, не знаючи, що відповісти, бо всі перелічені події вперше постали перед ними як ланки одного ланцюга і невимовно вражали їх.

— Їй-Богу, — нарешті пробурмотів Пенкроф, — ви, пане Сайресе, здається, маєте рацію… Важко пояснити все це!..

— Але то ще не все, друзі мої, — знову заговорив інженер. — До всіх перелічених подій додалася ще одна, не менш дивна й незбагненна, ніж усі попередні.

— Яка, пане Сайресе? — жваво запитав Герберт.

— Ви казали, що, повертаючись із острова Табор, побачили запалене на острові Лінкольна вогнище?

— Звісно, бачили, — підтвердив моряк.

— Ви переконані, що бачили вогонь?

— Так само бачили, як я бачу вас.

— Ти також, Герберте?

— О пане Сайресе, — вигукнув Герберт. — Той вогонь блищав, мов зірка першої величини!

— А може, то й була зірка? — допитувався інженер.

— Ні, — заперечив Пенкроф. — Небо було затягнуте важкими хмарами, та й ніяка зірка не могла висіти так низько над обрієм. До того ж з нами був тоді й пан Спілет, він може підтвердити наші слова!

— Додам іще, — сказав журналіст, — що вогонь горів дуже яскраво, нагадуючи сніп електричного світла…

— Авжеж, — вигукнув Герберт. — І нам здалося, що світив він із плоскогір’я Широкий Обрій над Гранітним палацом.

— Так ось, друзі мої, — відповів Сайрес Сміт, — тієї ночі з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня ні Наб, ні я не запалювали на узбережжі ніякого вогнища!

— Як, ви не?.. — скрикнув Пенкроф, так приголомшений, що не міг навіть закінчити фразу.

— Ми не виходили з Гранітного палацу, — відповів Сайрес Сміт. — І якщо на узбережжі тієї ночі горів вогонь, то запалений він був не нашими руками!

Пенкроф, Герберт і Наб аж остовпіли від здивування. Вони ні миті не сумнівалися, що справді на власні очі бачили вогонь у ніч з 19 на 20 жовтня.

Так — доводилось погодитися: острів Лінкольна оточує якась таємниця. Над островом витала незбагненна, непомітна, але всюдисуща приязна до них сила. Колоністи загорілися цікавістю. Чи не ховається те загадкове створіння десь у потайних закутках острова або й у його надрах? Ось питання, яке будь-що належало з’ясувати!

Сайрес Сміт нагадав також колоністам, як дивно інколи поводилися Топ і Юп біля отвору колодязя в Гранітному палаці, колодязя, що вів з їхнього дому просто до моря, і зізнався, що досліджував колодязь, але нічого підозрілого там не помітив.

Підсумовуючи їхню розмову, інженер запропонував друзям, як тільки настане весна, перекопати весь острів згори донизу і будь-що знайти свого таємничого покровителя…

Від того вечора на Пенкрофовому обличчі з’явилася тінь стурбованості. Віднині острів, що його моряк досі вважав своєю власністю, здавалося, мав ще й іншого господаря, якому всі вони хоч-не-хоч мусили підкорятися. Пенкроф часто розмовляв із Набом про острівні дива, і обидва, дуже схильні до забобонності, були ладні повірити в існування на острові якоїсь надприродної сили.

Тим часом у травні, що відповідає листопаду в Північній півкулі, знову настали холоди. Зима передбачалася рання й сувора. І колоністи не зволікаючи взялися заготовляти паливо та харчові припаси. А втім, тепер їм не страшна була й найхолодніша зима. Стадо муфлонів дало їм стільки вовни, що можна було нашити досхочу валяного теплого одягу.

Не варто й говорити, що й Айртона вдягли по-зимовому, в зручне тепле вбрання. Сайрес Сміт запропонував йому переселитися на зиму до Гранітного палацу, і Айртон обіцяв зробити це, як тільки закінчить останні роботи в загоні для худоби.

Дотримавши слова, він перебрався до колоністів у середині квітня. Відтоді Айртон жив разом з усіма колоністами; він завжди старався бути чимось корисним новим товаришам, але ніколи не брав участі в їхніх розвагах, весь час лишаючись засмученим і мовчазним.

Більшу частину третьої зими, проведеної на острові Лінкольна, колоністи майже не виходили з дому. Лютували бурі, від страшних ураганів здригалися навіть скелі. Величезні вали припливу загрожували залити весь острів, і, безумовно, будь-який корабель, підійшовши до його берегів, неминуче розбився б об скелі. Двічі під час таких бур річка Вдячності виходила з берегів і мало не знесла мости й місточки. Попри жахливу погоду, колоністи мусили негайно укріплювати зведені на узбережжі мости, що зникали під водою щоразу, як океанські хвилі наскакували на берег.

Що й казати, вихори з дощем та снігом, які інколи скидалися на смерчі, накоїли багато лиха на плоскогір’ї Широкий Обрій. Найбільше постраждали вітряк і пташник. Колоністам не раз доводилося спішно лагодити їх, рятувати від загибелі пернатих.

У