Таємничий острів - Жюль Верн

Сайрес Сміт і його супутники приголомшено дивилися на це диво природи. Тільки Топ, на якого дика краса місцевості не справляла враження, голосно гавкав, будячи серед базальтових скель тисячоголосу луну. Інженер навіть зауважив, що в його гавканні було щось дивне, — саме так він гавкав, бігаючи навколо колодязної ляди в Гранітному палаці.

— Пристаньмо до берега, — звелів Сайрес Сміт.

І «Бонадвентур» підійшов, наскільки міг, до берегових скель. Можливо, там знайдеться вартий дослідження грот? Але Сайрес Сміт не побачив ні печери, ні заглиблення, де могла б сховатися жива істота, бо високі хвилі заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і бот рушив далі, пливучи за кілька кабельтових від берега.

Північно-західне узбережжя було пологе і піщане; подекуди над уже оглянутою колоністами болотистою низовиною здіймалися самотні хирляві деревця, та, на відміну від дикої, щойно баченої пустелі, його оживляли тисячі водоплавних птахів.

Увечері «Бонадвентур» кинув якір у якійсь бухточці, причаливши аж до берега, — так у ній було глибоко. Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а через дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.

О восьмій ранку «Бонадвентур» знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.

— Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й «баранці» на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й «котячі хвости», — сказав Пенкроф.

«Котячими хвостами» називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.

— У такому разі, — мовив Сайрес Сміт, — поставмо всі вітрила і мчімо до Акулячої затоки. Гадаю, там «Бонадвентур» буде в безпеці.

— Авжеж, там таки буде безпечно, — згодився Пенкроф. — Крім того, весь північний берег узявся нудними дюнами — і дивитись ні на що!

— А в Акулячій затоці, — додав Сайрес Сміт, — хотілося б не тільки перебути ніч, а й провести завтра цілий день, — затока варта того, щоб її добре вивчити.

— Все одно нам, мабуть, доведеться там сидіти, — відповів Пенкроф. — Гляньте, як на заході насупилося небо!

— Хоч би там що, — озвався журналіст, — а цей вітер нам поможе швидше допливти до Північної Щелепи.

— Звісно, вітер добрий, — відповів моряк, — але, щоб увійти в затоку, доведеться маневрувати, а я, не знаючи там дна, волів би робити це при денному світлі, а не в сутінках…

— Судячи з того, що ми бачили на півдні Акулячої затоки, дно там має бути всіяне рифами, — зауважив Герберт.

— Робіть, як знаєте, Пенкрофе, — мовив Сайрес Сміт. — Ми покладаємось на вас.

— Не турбуйтеся, пане Сайресе, — відповів моряк, — без потреби я не піду на ризик. Я волів би скорше дістати ножа в бік, аніж пробоїну в нутро «Бонадвентура»!

«Нутром» Пенкроф називав підводну частину бота, бо дорожив ним більше, ніж своїм життям.

— Котра година? — запитав Пенкроф.

— Десята, — відповів Гедеон Спілет.

— А яка відстань до мису, пане Сайресе?

— Миль п’ятнадцять, — відповів інженер.

— Отже, через години дві з половиною, між полуднем і першою, — сказав моряк, — ми вийдемо на траверс мису. На біду, це час відпливу, й нам напевне буде важко увійти в затоку проти течії й вітру.

— Тим більше, — сказав Герберт, — що сьогодні місяць уповні, а припливи і відпливи в квітні завжди найвищі.

— Скажіть, Пенкрофе, чи не можна зачекати кінця відпливу на якорі край мису? — запитав Сайрес Сміт.

— Та що ви, пане Сміт! — вигукнув моряк. — Стати на якір біля берега, коли наближається буря?! Ви що-не-будь собі думаєте, пане Сайресе? Це все одно, що самохіть піти на дно!

— Що ж тоді робити?

— Протриматися в морі до припливу, тобто десь до сьомої вечора, і, якщо не буде надто темно, спробувати увійти в затоку. В іншому випадку ляжемо на ніч у дрейф і спробуємо пройти в затоку на світанку.

— Я вам уже сказав, Пенкрофе, — повторив Сайрес Сміт, — робіть, як знаєте. Ми покладаємось на вас.

— Ех! — вигукнув Пенкроф. — Був би на березі хоч один маяк! На скільки легше стало б морякам!

— Атож! — відповів Герберт. — Та цього разу на березі немає здогадливого інженера, який знову розвів би вогнище, аби допомогти нам втрапити у порт!

— Ай справді, любий Сайресе, — сказав Гедеон Спілет, — ми вам досі не подякували; та, щиро кажучи, якби вам не спало на думку розвести вогнище, ми ніколи не втрапили б на острів!

— Яке вогнище?.. — перепитав Сайрес Сміт, здивований словами журналіста.

— Йдеться, пане Сайресе, про те, — відповів Пенкроф, — що, повертаючись додому, ми опинились у великій скруті на борту «Бонадвентура». І напевне минули б острів, якби ви не розвели вогнища на майданчику над Гранітним палацом у ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.

— Атож, атож… — розгублено притакнув інженер, — то була справді дуже слушна думка…

— А тепер, — додав моряк, — нікому зробити нам цю послугу, — хіба Айртон додумається…

— Таки нікому, — погодився інженер.

Через кілька хвилин, знайшовши на носі бота Гедеона Спілета, інженер шепнув йому на вухо:

— Якщо є на цьому світі щось абсолютно вірогідне, дорогий Спілете, то це те, що в ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не розводив ніякісінького вогнища ні на плоскогір’ї над Гранітним палацом, ні будь-де на острові!..

Розділ XX

Ніч у морі. — Акуляча затока. — Зізнання. — Підготовка до зимівлі. — Люті морози. — Колоністи працюють дома. — Через шість місяців. — Фотокартка. — Несподівана пригода.

Обставини склалися саме так, як передбачав Пенкроф, — інстинкт моряка не обманув його. Вітер дедалі свіжішав, аж поки перейшов у штормовий зі швидкістю від сорока до сорока п’яти миль на годину;[19] вітрильники, заскочені таким вітром у відкритому морі, квапляться взяти рифи і прибрати брамселі. Було близько шостої вечора, коли «Бонадвентур» вийшов на траверс Акулячої затоки, але ще був сильний відплив і увійти в бухту не пощастило. Змушений триматися у відкритому морі, капітан Пенкроф за найбільшого бажання не міг би дійти навіть до гирла річки Вдячності. Отож він вичікував, установивши клівер на грот-щоглі, як штормовий таксель, і повернувши бот носом до суші.

На щастя,