Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

І справді, неподалік чулася басконська балаканина. Розмовляли троє, судячи з лексикону — слуги, кілька разів поспіль вони згадали про якусь „ганчірку“.

Нарешті двоє біля Філіпового шатра поновили свою бесіду:

— Ну як, наважився?

— Я вже сказав: мені доведеться змиритись.

— Тобто, ти згоден пасивно підтримувати мене?

— Загалом так. Але…

— Це мене не влаштовує. Ні в якому разі. Тепер ми з тобою заодно, тож будь ласкавий розділити зі мною відповідальність. І не ухиляйся — без твоєї допомоги мені доведеться непереливки.

— Я не ухиляюся. Просто хочу отримати ґарантії, що ми рівноправні союзники. Не хочу тягати для тебе каштани з вогню.

— Звісно, ми союзники, як-бо інакше? А вона стоїть на нашому шляху, саме її існування — смертельна загроза для нас… принаймні, для мене. Або вона, або я — іншої альтернативи немає. Ну, а ти… Зрештою, вона відступилася від тебе — чого ж ти вагаєшся? Я б на твоєму місці…

— Ще б пак. Тобі чужі сентименти.

„Ага,“ — озвалася та частина Ернанової свідомості, що аналізувала почуте. — „Вона відступилася від другого. Дуже важлива інформація! А для першого вона становить смертельну загрозу… чи для його планів — іноді честолюбці ототожнюють поразку зі смертю, по собі знаю… Невже?…“

Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:

— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.

— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й ламаного шеляга. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.

— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.

— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Усе-таки кузина. Зрозуміло…

Перший ужив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.

Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло.

— То що виберемо — отруту чи кинджал?

— Тільки не отруту.

— Чому?

— Надто непевно.

— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.

— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…

— І що з того?

— В нашому становищі це вкрай небажано.

— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.

— Ну, не кажи. Кинджал, скажімо, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.

— І як це зробити?

— Маю одну ідею, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.

— Гроші не проблема. Що ти замислив?

— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…

— За три тижні?! Так довго?

— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.

— Ти певен?

— Я ґарантую.

— Гаразд. Кажи далі.

— Не зараз, згодом. Я ще не прорахував всі деталі.

— А кого підставити, вже вирішив?

— Згодом, я сказав.

Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:

— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.

— Атож. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.

„Пізно схаменулися, хлопці!“ — злорадно прокоментував Ернан. — „Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою.“

— Добре. Тоді я поїхав.

Почулося кінське іржання.

— Будь розсудливий, кузене, — вже кастильською кинув йому вслід той, що залишався. — Не гарячкуй, не нервуй. Усе обійдеться.

„Це ще як сказати, пане ґрафе!“ — Ернан наперед смакував свій тріумф. — „Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли постане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу.“

Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскаї. Байярда ніде видно не було.

Ернан поклав два пальці до рота й засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.

— Молодець, Байярдику! Розумнику ти мій! Ти навіть не уявляєш, яку послугу зробив усім нам, коли зірвався з прив’язі. Аби ж ти знав, про які приємні речі тут щойно йшлося — бр! — волосся сторчма встає. Хижі звірі — взяти б отих вовків, що мало не загризли тебе в Аженському лісі, — то вони сущі янголи порівняно з людьми. Це я почав розуміти давно. Був один тип, Ґійом Аквітанський, і була… — Він сумно зітхнув. — Давно це було… А в хрестовому поході я остаточно переконався: що невірні, що християни — всі на один копил. Гроші, землі, слава, влада — ось їхні головні стимули в житті… А втім, чому „їхні“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Філіп — іншого такого властолюбця годі й шукати! Ми з ним один одного варті, і світ ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Ці не пусті хвастощі, любий друже, маю таке чуття — а воно мене ще ніколи не зраджувало. Хто десять років тому перший побачив у Філіпові спадкоємця Ґасконі? Ґастон каже, що він, і він щиро вірить у це, наш дорогоцінний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собі вірить — чим би дитя