Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Як? Від кого?

— Е, ні. Дозволь не відкривати своїх джерел інформації. — Ернан зітхнув. — А втім, даремно я про це розповів. Тепер у вас з Амеліною з’явився привід начхати на свою обіцянку й відновити шури-мури. Гм, боюся, що так воно й буде.

Філіп енерґійно затрусив головою, немов проганяючи страшний сон.

— Ні, це незбагненно… Неможливо… Я не можу повірити! Далебі… Симоне, ти… ти… Адже ти був для мене ідеалом… ідеалом подружньої вірності. Я завжди захоплювався твоєю відданістю Амеліні і… і навіть трохи заздрив тобі — що ти можеш так любити… А тепер… Ні! Мабуть, я повернуся в палац. Мені треба переварити це… звикнути… усвідомити… змиритися… — І він, як ошпарений, вибіг із шатра.

Незабаром почувся стукіт кінських копит. До шатра зазирнула коротко обстрижена голова слуги.

— Перепрошую, панове. Щось трапилося?

— Ні, Ґоше, нічого особливого, — заспокоїв його Ернан. — Просто твій пан згадав про невідкладні справи. Бери інших і рушай за ним.

Коли слуга вклонився і зник, Шатоф’єр повернувся до Симона і повчально промовив:

— Отак руйнуються ідеали, любий мій друже!

— Жирний кабанисько! — пробурмотів Симон, безцільно блукаючи поглядом по шатру. — Навіщо ти розповів Філіпові?

— Ніякий я не жирний, — з непроникливим виглядом заперечив Ернан. — Я здоровий та могутній, це по-перше. А по-друге, так тобі й треба. Поменше базікай про чужі гріхи, коли у самого рильце в пушку. І потім, мене страшенно дратує твоє постійне лицемірство. Корчиш з себе святенника, жити не даєш Амеліні, все докоряєш їй, докоряєш…

— Але ж я люблю Амеліну! Я так її люблю… Тільки її й люблю…

— А навіщо тоді злигався з тією дівчиною?

— Ну… Це так… несерйозно…

— Хіба? І троє дітей — теж несерйозно? Який же ти ще хлопчисько, Симоне! Ось коли подорослішаєш… гм, якщо, звісно, взагалі подорослішаєш… — Ернан розлігся на підстилці й широко позіхнув. — Та що з тобою говорити! Краще я трохи подрімаю, а ти, хлопче, йди собі з Богом…

Щойно Симон вийшов з шатра, як за його спиною почулося гучне хропіння. Попри свій кепський настрій, він не втримався від сміху:

— Нівроку ж, трохи задрімав!…

Взагалі, Ернан не мав звички хропти уві сні. За роки, проведені в хрестовому поході, він навчився спати тихо та чуйно, а гучне хропіння в процесі засинання було лише свого роду вступом fortissimo con brio[30], що швидко переходило в pianissimo[31] його звичайного сну. Симон ще не встиг покинути межі ристалища, як Ернан перекинувся набік і затих.

І бачився Шатоф’єрові найпопулярніший з його снів, до якого він так звик, що навіть уві сні цілком усвідомлював, що це лише сон.

…Тиха й задушлива палестинська ніч, табір хрестоносців, вартові на чатах геть усі позасинали, та й він сам, монсеньйор де Шатоф’єр, ґросмейстер ордену Храму Сіонського, безтурботно дрімає в розкішному командорському шатрі на вершині пагорба. За перегородкою чується рівне сопіння його зброєносців, які й носами не ведуть на підозріле шепотіння, що долинає ззовні. Ернан чудово знає, щó то за шепотіння: вже вкотре підступні сарацини ніким не помічені пробираються в табір, маючи на меті знищити ґросмейстера (тобто його) і таким чином обезголовити могутнє християнське військо. Проте всі їхні плани неодмінно зазнають фіаско: щоразу Ернан вчасно прокидається, власноруч розправляється з усіма зловмисниками, а відтак задає прочухана вартовим, які проґавили чергову вилазку ворога. Зрештою все військо радіє щасливому завершенню нічного інциденту, а менестрелі поспіхом складають героїчні балади, в яких прославляють відвагу та пильність вождя тамплієрів…

На превеликий Ернанів жаль, наразі йому не вдалося знову пережити всі перипетії нічної пригоди, і замість прокинутися вві сні, він прокинувся насправді й очманіло роззирнувся довкола.

„Дивина та й годі!“ — промайнуло в його голові. — „Здається, я в Філіповім шатрі на ристалищі… Атож, так воно і є… Це ж Навара, хай мені чорт!… Тоді звідки тут узялися сарацини?!“

З Ернановим пробудженням шепіт не пропав, а навпаки, став гучнішим. Тепер це вже був не шепіт, а спокійна розмова двох людей арабською мовою.

„Ні, це не сарацини,“ — за мить збагнув Ернан, виявивши, що ніяк не може розібрати значення мовлених слів. — „Маври?… Ні, не маври… Християни, провалитися мені на цьому місці!… Як безбожно вони перекручують арабську…“

Розігнавши рештки сну, він цілком зосередив свою увагу на розмові, і перша ж репліка, що дійшла до його розуміння, буквально вбила його наповал:

— Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть.

Ернан обережно простягнув руку до меча, що лежав біля стінки шатра.

„Отакої! Схоже, тут відбувається таємне судилище, де замість латини вживається арабська мова… Дуже недоречно я задрімав — для самозванних суддів недоречно, певна річ… А як же Байярд? Вони що, сліпі?… А втім, ні. Мабуть, він знову зірвався з прив’язі. Гарний кінь, розумник…“

Тут обізвався другий. Ернан зрозумів, що то був другий, лише з контексту його слів — чужа мова й щільні стінки шатра не дозволяли розрізнити схожі за тембром голоси співрозмовників.

— Боюся, це неминуче. Мені доведеться змиритись.

— Тим більше, — зауважив перший, — що вона повелася з тобою підло.

— Твоя правда…

Між ними запала тиша.

„Цікаво,“ — подумав Ернан. — „Хто вона? З ким вона повелася підло? А що, як я зараз вийду і спитаю в них навпростець: ‘Про що ви балакаєте, панове?’ Гм… Ні, це буде не надто