Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Ґасконське краще! — в один голос заперечили Філіп та Симон, потім здивовано перезирнулися й голосно розсміялися.

Ернан теж зареготав:

— Диви які патріоти! У дурнів, кажуть, думки збігаються.

Симон миттю урвав свій сміх.

— Ти мене ображаєш, Ернане, — з невдоволеним виглядом промовив він.

— З якого це дива?

— Ну, щодо дурнів.

— А-а, зрозуміло! — протягнув Шатоф’єр. Знаючи Симона з дитинства, він давно звик, що часом той сприймає жарти буквально. — Даруй, хлопче, що я зайвий раз нагадав тобі про твоє нещастя… До речі, Філіпе, а от у мене справді є вагома причина ображатися. Твій майбутній тесть запросив призвідником Гамільтона.

— Ну, й що? Судячи з розповідей, Річард Гамільтон — добрий лицар.

Ернан скорчив зневажливу ґримасу.

— Та вже ж, добрий! Значно гірший за мене. Я мав бути на його місці. Адже я кращий, я сильніший!

— Не заперечую. — (Філіп вирішив не ятрити другову рану і змовчав про те, що спершу король збирався запросити сьомим призвідником Шатоф’єра, але, отримавши листа від Річарда Гамільтона, в якому той зголосився взяти участь у турнірі, віддав перевагу шотландцеві.) — Сподіваюсь, ти скористаєшся нагодою, щоб довести свою перевагу над ним?

— Неодмінно! Я покажу цьому сучому сину, де раки зимують.

— Ти можеш записатися ще до жеребкування, — сказав Філіп, видобувши з-за вилоги камзола копію реґламенту. — Але тільки починаючи з третього кола.

— Я вже записався, — відповів Ернан. — П’ятнадцятим.

— Не хочеш ризикувати?

— Ха! Немає дурних! Коли кидатимуть жереб, вільними залишаться лише чотирнадцять перших і, можливо, ще кілька останніх місць — і на них претендуватимуть близько півсотні лицарів. А я не хочу, щоб сліпий випадок завадив мені битися з Гамільтоном.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — А ти, Симоне, записався?

— І не збираюся, — відповів той. — Єдиноборства не для мене. Інша річ, коли хтось із вас очолить одну з партій у загальному турнірі, тоді я, звісно, приєднаюся до нього… Ну, і ще спробую щастя в полюванні за сарацинами.

Ернан усміхнувся і знову сунув руку в торбу.

— Гай-гай! — скрушно промовив він, виймаючи останню пляшку. — Залишилася єдина й неповторна.

— Не сумуй, — утішив його Філіп і віддав свою, повну на дві третини. — Ось, візьми. З мене досить.

— І мою можеш узяти, — сказав Симон.

Шатоф’єр схвально гмикнув:

— От і гарнескнько. Ви, хлопці, справжні друзі… Ну що ж, якщо в мене є їжа й питво, я, мабуть, залишуся тут до вечора. Ти не заперечуєш, Філіпе, якщо я трохи посплю в твоєму шатрі?

— Про що мова! — недбало знизав плечима Філіп. — Спи, скільки влізе.

— Так я і вчиню, поспішати мені нікуди. Імператор приїздить лише завтра, а в палаці мене ніяка панночка не чекає… До речі, про панночок. Я чув, що вчора ти спіймав облизня. Це правда?

— В якому сенсі?

— Йдеться про те гарненьке дівча, сестру Монтіні, — Ернан лукаво примружився. — Кажуть, ти накинув на неї оком, але вона відшила тебе і віддала перевагу Ґабріелю. Минулої ночі в них уже було побачення.

— Що?! — вражено вигукнув Філіп. — Кажуть? Хто?

— Спитай у Симона. Це він мені розповів.

Філіп повернувся до Симона:

— А ти звідки знаєш?

Той чомусь зніяковів.

— Я сам бачив, на власні очі.

— Що?! — витріщився на нього Філіп.

— Ну, не… не це, а… Власне, я бачив, як Ґабріель виходив з її кімнати.

— Ага, зрозуміло. Ти розмовляв з ним?

— Так.

— І він не попросив тебе мовчати?

— Ну… Правду кажучи… Це…

— Все-таки попросив?

Симон потупив очі.

— Так, попросив.

— Хай тобі чорт, хвесько язиката! — гримнув Ернан. — Якого тоді біса ти розбовкуєш чужі таємниці?! До твого відома, Філіпе, цей базіка вже по всьому палацу роздзвонив про Ґабріеля та його панночку.

Філіп докірливо поглянув на Симона і раптом усміхнувся.

— Отже, ти бачив, як Ґабріель виходив від Матильди? Гаразд. — Тут він тикнув його пальцем у груди. — А ти що робив на половині фрейлін глупої ночі?

— Точно, — підхопив Ернан. — Справді: це питання гідне найпильнішого розгляду!

Симон почервонів, як варений рак, і розгублено промимрив:

— Я?… Я просто… просто так…

— Ой, припини! — відмахнувся Шатоф’єр. — Якщо тобі вдається замилювати очі Амеліні, і вона щиро переконана в твоїй вірності, то мене не надуриш. Гадаєш, я не знаю про дочку лурдського лісничого?

— Га? — Філіп поглянув на збентеженого Симона, потім допитливо подивився на Ернана. — Про що ти кажеш, друже? До чого тут дочка лурдського лісничого?

— А до того, що вона має три доньки, дуже схожі на вірного чоловіка пані д’Альбре де Біґор.

— Та ти жартуєш! — вигукнув приголомшений Філіп.

— Ні, клянуся хвостом Вельзевула. Він злигався з нею ще в тринадцять років, а їхня старша дитина народилася за півроку до його одруження з Амеліною.

— Чорти лисі! Симоне, це правда?

Симон навіть не ворухнувся, ніби зовсім не розчув запитання. Зіщуливши плечі й винувато опустивши очі, він був схожий на спійманого на гарячому злодюжку, який чудово розумів, що викручуватися марно, і тому гордо мовчав.

Філіп знову звернувся до Ернана:

— Як же так? Чому я не знав?

— Бо ніхто цього не знав… Гм, майже ніхто — за винятком лісничого, кількох слуг, що тримають свої язики за зубами, та Симонової матері.

— Його матері?!

— Атож. Вона й підшукала для любки свого сина поблажливого чоловіка, який постійно роз’їжджає і не ставить зайвих запитань щодо того, звідки у його дружини беруться діти. Слід сказати, що наш Симон, хоч і простакуватий на вигляд, але хитрун ще