Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— За сержипанців! — виголосив турок тост.

Він завжди до їхніх послуг. Землі тут вистачає, лише перехопитися через річку. Містка н^має, човна теж, на той бік переходять по камінню, де течія не така прудка; взимку через дощі той брід заливає водою. Земля родюча, жде не діждеться роботящих рук.

— І вона безхазяйна? Справді?

— Тепер хазяїн є, але ми люди подільчиві, вибирай собі клапоть де хочеш. Хіба капітан не казав?

— А він що, інспектор чи нотаріус?

— Якщо хочете, нехай і так.

Жоан Жозе, покашлюючи від хвилювання, допитувався:

— А кому ж збувати врожай?

Турок широко повів рукою:

— Ось за цією пущею какаові плантації. Тож покупців вистачить.

Ще вранці в цьому запевняв його кум, і треба бути дурнем, щоб не вірити капітанові Натаріо да Фонсеці.

Аби не ночували просто неба, Фадул порадив прибульцям зайняти барак: там ночують гуртоправи й пеони, а іноді влаштовують бали й вечірки. Факел, усміхаючись, сказав, що жінки, якщо хочуть, можуть оселитись у покинутій хижці, де жила Епіфанія. Хижку Котіньї вже зайняла початківка. Для вагітної і для жінки з немовлям це куди краще, ніж барак. Єдина незручність, що то Жаб’яча Коса, куток веселих дівчат.

— То й що? — сказала Ванже.

Тим часом надійшла Збуй-Вік купити гасу й здивувалася, що в крамниці людно.

— Це послані капітаном сержипанці. Збираються на тому березі закласти плантацію маніоки. Вирощуватимуть також боби й маїс.

— Що ж, справа потрібна.

З Ослячого шляху, з Жаб’ячої Коси поспішали жінки й чоловіки, перешіптуючись між собою. Вони пропонували свої послуги, несли поїсти. Немовля пішло по руках.

4

Зилду, дружину Натаріо, не зустріли феєрверком тільки тому, що капітан не попередив про це Фадула. А проте цю подію відзначили не менш бучно, ніж прибуття сержипанців два місяці тому. Звістка, що капітан Натаріо вирішив будувати собі дім, вразила всіх, стала новим етапом у житті Великої Пастки. На довколишніх Плантаціях, дожидаючись першої сафри, квітли молоді какаові деревця.

Кілька днів тому Балбіно й Лупісиніо прорубали просіку до шпиля, щоб визначити, де ставити дім; Бастіан да Роза і Гвідо майстрували корита й помістки на фазенді Винозоре. Зилда приїхала, щоб обговорити з мулярами й теслярами, який саме має бути будинок. Будинок неабиякий, хазяїн — чоловік статечний, сімейний, має дружину й восьмеро дітей, п’ятеро законних і троє всиновлених. Дивно, але всі восьмеро були дуже схожі між собою. Різниці між рідними дітьми та приймаками Зилда не робила, так наче народила усіх сама.

Волячий запряг ще наближався, а мешканці Великої Пастки вже схвильовано бігли на вигін. Проте Натаріо, який трюхикав попереду на чорній мулиці, звернув до рубаної хатини Збуй-Вік і Бернарди. Обидві господині вже стояли на порозі.

Зилда взяла з собою двох синів: Еду, найстаршого, рослявого тринадцятилітнього хлопчака, і найменшого, що народився вже тоді, як Натаріо дістав наділ під какаову плантацію, хрещеника полковника Боавентури та його дружину дони Ернестини. На честь хрещеної матері його назвали Ернесто.

Тонкокоста, на вигляд крихкотіла, а насправді здорова й життєрадісна, Зилда скочила з воза, підібравши поділ сукні. Хрещениця поцілувала їй руку:

— Благословіть, хрещена.

— Нехай Господь благословить тебе, моя доню. Добридень, Збуй-Вік, а ти ніби помолоділа.

— Божою ласкою.

Натаріо спішився, попустив на мулиці підпругу. Він збирався їхати далі, от тільки покаже Зилді пагорб, де стоятиме дім край заростів мулунгу. Ернесто зліз із воза, тягнучи на повідку малесеньке цуценятко. Воно опиралося, вишкіряло зуби. Торкнувшись пучками простягнутої руки Кастора Абдуїна, Зилда сказала:

— Оце, сеу Факеле, привезла тобі сучечку. Місяць їй. Негринья привела аж шестеро цуценят. Я чула, в тебе песик, то ось тобі пара для нього.

І засміялася коротким, приємним сміхом. Ті, хто знав її, не могли нахвалитися, яка вона господиня і мати дітям, рідним і всиновленим. Така дружина — знахідка для чоловіка: віддана, скромна, ретельна.

— Що ж, почекай, поки підросте, — мовив негр Горюсі, який збуджено крутився поряд.

Факел мацнув сучку за мордочку, почухав їй живіт і поставив на землю. Горюха мазнув її лапою, лагідно загарчав.

Натаріо взяв Еду за вухо і звернувся до Кастора:

— Ось тобі помічник, мій старший син Едуардо. Лишаю його в тебе, щоб навчив його ремесла. Зроби з нього коваля, як ти сам.

— Гаразд, постараюсь.

На вогні — бляшанка з процідженою кавою. На столі, в бляшанці з-під гасу, — їжа: плоди хлібного дерева, підсмажене в’ялене м’ясо, ямс, м’яка жака й манго, зеленкуваті, але вже достиглі, великі й смаковиті фрукти. Учта нашвидку, бо Натаріо поспішав.

— Мені треба на плантацію, час їхати. Ви ще наговоритесь.

Перш ніж вирушити з чоловіком і тими, хто їхав до шпиля, Зилда вручила Збуй-Вік пару капців з пурпуровими помпонами, розкішний подарунок, виписаний з Ільєуса; Бернарді дістався пакуночок з дитячим одягом: сорочечкою, вишитими пінетками, блакитним чепчиком з білою стрічкою — все зроблене її руками невтомної трудівниці.

Живіт Бернарди вже округлився. Будуть двійнята, пожартувала Зилда, торкаючись живота хрещениці. Вона відрадила їй підніматися на гору, надто вже та обважніла й ноги набрякли.

Ножами для рубки дерев Лупісиніо й Балбіно ще розширили прокладену просіку. Останній раз Натаріо вилазив на вершину з Вентуриньєю, який на власні очі хотів побачити місце бою. Сходження те відбулося кілька років тому, невдовзі після горобиної ночі, ночі пастки, Великої Пастки.

ВИСЕЛОК

Стара Жасинта Збуй-Вік опановує ще одне ремесло, зробившись повитухою

1

— Що тут було і що тепер стало… Поглянь, доно Збуй-Вік, що в нас діється… Боже праведний! — Тесля Лупісиніо мав на увазі зміни, які відбулись у Великій Пастці.

Він і Жасинта Збуй-Вік простували до вигону. Щонеділі вранці біля барака виносили на берег дари землі й виводили свійських тварин; їх привозили сюди човном, що його видовбали він сам і Бастіан да Роза зі стовбура бобового дерева, яке зрубав Амброзіо з синами. В цій глушині майстри, чи то мулярі, чи то теслярі, бралися за будь-що, навіть за рубку лісу. А проте від останньої зими роботи вистачало всім. Із замовником домовлялися усно, виконували замовлення здебільшого в кредит, розраховувалися з запізненням; вистачало слова, і це вважалося векселем. Найчастіше ставка робилася на спільну допомогу: ходячою монетою став обмін послугами.

Слідом за сержипанцями з Мароїма за річкою оселилися ще дві родини: вони обробляли землю, саджали маніоку й маїс, розводили курей, кіз і свиней. Оскільки тут водилося чимало отруйних змій, житла зводили на палях, а внизу влаштовували свинарники. Сало захищало свиней од укусів