Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Прийшла попрощатися, Факеле. — Вона вирішила, щоб не мандрувати самій, піти з обозом Елізіо. — Можна мені взяти абебе, який ти зробив для мене? — В очах і в голосі рішучість, непогамовна гординя, до яких домішалась дрібка суму.

Факел подав їй латунне люстерко із зображенням Ошун. Зостатися її не просив, сказав тільки:

— Я тебе пам’ятатиму все життя.

Епіфанія потисла йому на прощання руку. Боса, на кучмі клунок, у руці абебе, вона так і рушила з караваном на Такарас. Горюха довго біг за нею, але, збагнувши, що негритянка йде геть, відстав і повернувся назад, до теплої кузні. Пес лишався таким же бридким і худим, але виявив хоробрість і мисливський хист. Лежав у кузні й спостерігав, як порається його хазяїн.

Дорогою капітан Натаріо да Фонсека зустрічає сім’ю сержипанців і посилає її до Великої Пастки

1

Ось і гурт прочан, бракує тільки, щоб співали псалми, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли помітив юрму.

Натаріо народився в одному з каньйонів річки Сан-Франсиско, де відзначали день святих чудотворців. А тут, у далекому какаовому краю, ні прочан, ні чудес не існувало.

2

У басейн річки Кобрас напливали нові гурти сержипанців, проникали в джунглі: нові фазенди потребували робочих рук. Дорогою вони спинялися в крамничці Фадула, купалися в річковому затоні, розпитували. Найнетерплячіші із свого нужденного капіталу викроювали гріш на жінок. А місця тут гарні.

На батьківщині вони не раз чули розповіді про чудові, небачені землі на півдні Баїї і про какаові плантації. Ґрунти родючі, здебільшого цілина — лише прийти й осісти, — плантації багатющі, справжнє золоте дно. Є де розгулятися серпу, заступу, батогу погонича, мачете, рушниці. Якщо маєш честолюбство й силу, можна випробувати долю, забагатіти.

На ярмарках розповідали цілі історії, бувальщину, притчі. Під бренькання гітар передавався з уст в уста віршований життєпис полковника Енріке Баррето, какаового короля. «У рідному Сіман Діасі з голоду пухнув…» Покинув дім хлопцем, «сточений різак — увесь його капітал». Спершу пеон, потім погонич, «крутити хвоста віслюкам». У хутірцеві завів шинок, «торгувати кашасою й шротом», збив гріш на клапоть землі, «для плантації какао», і незчувся, як «став могутнім магнатом». Отакий він, какаовий король, полковник Енріке Баррето, уродженець і останній харпак Сіман Діаса; на Різдво й Новорічні свята посилав трохи грошей батькові й матері — цим ледачим злидням-сержипанцям. А сам полковник зробився баїянцем.

Путівці й стежини аж роїлися від ватаг юнаків і чоловіків у розквіті віку, одружених і парубків. Вони сунули на південь Баїї, покинувши феодальні маєтки, мертві містечка, коли досягали повноліття або втрачали останню надію знайти якусь роботу.

Прощавайте, батечку й матінко, благословіть у путь, іду шукати щастя в Ітабуну. Прощавайте, жінко й діти, йду на заробітки в Ільєус, може, згодом випишу і вас. У саквах вони несли засоби проти пошестей і зміїних укусів, а в серцях — спогади й поради, любі образи рідних, сльози і ридання. Батько й мати, дружина й діти залишалися в штаті Сержипе чекати й сподіватись.

Рідко коли на нове місце йшли родиною, та ще й з дітьми. А ще рідше рушали великою сім’єю — чоловіки й жінки, старі й молоді, діди й баби, діти й онуки. І все ж бувало й таке: гуртом знятися з місця, гуртом осісти, десь зачепитись. Предківський клан, розгалужене коріння, глибокі кровні й родові зв’язки. Кінчалося тим, що битва за какао розкидала їх по плантаціях, по кухнях поміщицьких маєтків, по будинках розпусти, по диких пустках. Підтяті в своїй основі, зароджувалися нові вартості.

Схрещувалися звичаї, святкування радісних подій, оплакування горя. Перемішувалися сержипанці, сертанці, левантійці, мови й діалекти, пахощі й прянощі, лайки й мелодії. У цьому тиглі, де стикалися різноманітні уявлення про бідність і багатство, ніщо не лишалося незмінним. Для нового краю і народу, який оселявся тут, придумали назву «грапіуна».

Завзяті й працьовиті, сержипанці заселяли какаову зону. Роботи не бракувало, дехто багатів: чим не привід для пісень і мрій, чим не спонука взувати альпаргати й рушати в путь. Люди трималися купи, допомагали одне одному як могли.

Дехто сходив на берег в Ільєусі, маючи певну адресу: фазейду якогось земляка, полковника, чутки про багатство якого давали поживу розмовам і пліткам у бідних містечках, що позбулися чоловічих рук.

Коли Натаріо тікав із Пропрії, один його родич — на сонці разом онучі сушили — написав рекомендаційного листа до полковника Боавентури Андраде. А коли непереливки, то найкраще — довіритися землякові.

3

Біля того гурту капітан Натаріо притримав мула: з ним привітався старий, його привітання повторили тихі, несміливі голоси. Старий скинув шапку і підійшов до капітана. Щоб з’ясувати, чи втраплять цим шляхом до маєтків у джунглях в басейні річки Кобрас і чи справді там потрібні робочі руки. Що правда то правда, скоро сафра, люди сунули хмарою, любо дивитися.

Звідки вони, видно й так, проте Натаріо спитав, аби підтримати розмову:

— Сержипанці?

— Авжеж, іньйо.

— Це все одна сім’я?

Прикинув на око: крім трьох подружніх пар, високий і дужий хлопчина, косата дівчинка, підліток з сильцем на плечі — ловити горобців. Жінка у жовтій хустці тримала на руках кількамісячну дитину, а другу ще носила під серцем. Десятеро жило на цьому світі, одинадцяте на підході. Справжня ідилія.

— Авжеж, іньйо. Всі родичі.

— А звідки ж ви?

Старий завагався — а що, як чутки дійшли аж сюди? Але відповів:

— З-під Мароїма. Може, чули?

— Бував проїздом, уже давненько. Сам я з Пропрії.

Інші теж зупинились і дослухалися до розмови. Спираючись на відламану гілляку, як на ціпок, миршава й сухоребра бабуся з попелястим від куряви волоссям ступила до вершника, за нею й молодичка з немовлям. Земляк — майже родич, не те що зовсім чужинець. Хто знає, може цей пропріянин, такий статечний, верхи на чудовому мулі в гарній упряжі, чимось і зарадить, порятує? Розмову під пекучим сонцем, на узбіччі дороги, варто б продовжити. Сім’я у них чимала, тільки б не збитися з дороги, а надто після тієї халепи. Розпитувати стара не наважувалась. Вона почувалася непевно, хоч і хотіла добра для своїх.

— Найбільше тут сержипанців. Але майже всі мандрують самотою і дуже рідко — цілою сім’єю, та ще такою великою, як ваша. Чому ви знялися всі, дозвольте запитати?

До старого приєднався один з чоловіків:

— У нас роботи немає, а тут, кажуть, її повно. Тільки через це.

— Ну що ж,