Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

У Велику Пастку прибуває сержипанська сім’я, і капітан Натаріо да Фонсека починає будуватись

1

— Це тут, не інакше, — сказав Амброзіо, зупиняючись.

Обабіч річки серед крутих шпилів лежала долина. Лівий берег, зовсім пустельний, вкривали густі, низькорослі чагарі. На правому мріли розсипані там і сям халупи, а трохи ближче тяглася вуличка з рядом будиночків. Впадали в око кілька цегляних будинків, дерев’яна споруда під солом’яною стріхою, великий барак на вигоні.

— Справді гарно, як казав той добрий чоловік, — мовив старий.

— Капітан, — уточнила стара Ванже. — Він назвався капітаном. Капітан Натаріо.

Старий Амброзіо, стара Еванжеліна, по-простому Ванже. Зігнуті, худі, сиві: ні йому, ні їй немає й п’ятдесяти. Двох старих хліборобів зігнали з землі, і тепер вони шукають інший клаптик, щоб сіяти й збирати врожай. Вони дивилися на цілину перед собою, буйну й дику. Незайманщина — приходь і обробляй. А може, тут якийсь підступ, якийсь ниций розрахунок? Але навіщо тому доброму чоловікові, капітанові, брехати? Всі їхні біди зосталися далеко, в штаті Сержипе. Не варто й згадувати.

Дінора трималася біля Ванже, з немовлям на руках. Обернувшись, вона усміхнулась до чоловіка, Жоана Жозе, або Жоанзе. їхні мандри скінчились, можна покласти на землю свій убогий скарб, закласти власну оселю. Тепер вони осядуть, почнуть обробляти землю, саджати рослини, розводити свиней і курей. Вона виростить сина, народить ще одну дитину. Дінора боялася, щоб немовля не померло дорогою: таке слабеньке, що навіть не плаче, тільки скімлить.

Чоловік ступив уперед, став між матір’ю і дружиною; у відповідь на її усмішку провів пальцями по змарнілому обличчю супутниці життя. Він, Жоан Жозе, розучився навіть усміхатись. У Мароїмі, перед тим, як їх вигнав поміщик, дім повнився її піснями, щоки її пашіли, очі блищали. А вночі вони не випускали одне одного з обіймів.

Шкарубкі пальці, м’язиста й брудна рука: ці несподівані пестощі Дінора відчула не лише обличчям; на її потрісканих губах заграла бліда усмішка. Легенький доторк пальців — наче цілющий бальзам, усежерущий вогонь. Дінора немовби відродилася, знову відчула себе жінкою.

Чарівна природа неспроможна була приховати убогість життя. Жоанзе похмуро поскаржився:

— Я думав, тут виселок, а це лише хутір. Все починай заново.

— То й що? Зате земля добра, — заперечив Амброзіо, підвищуючи для більшої переконливості голос.

До старих приєдналися ті, хто плентав позаду. Зупинилися під сліпучим сонцем на повороті, дивилися на обітовану землю, прикипали очима до халуп і будинків, і серця їхні схвильовано стукотіли. Вони вірили й не вірили, їх проймав страх, охоплювали сумніви, але хотілося вдарити лихом об землю. Згадували капітанові слова: земля тут родюча й щедра.

— Земля, здається, добра, як ми й сподівалися.

— Земля, слава Богу, щедра. Видно навіть з могутніх дерев.

— Доведеться добряче потрудитись, щоб повалити цей ліс.

— Гадаю, цей добрий чоловік…

— Капітан! — знову нагадала Ванже.

— …гадаю, що він говорив про землі по той бік річки. — Агналдо рукою показав на густі чагарі на протилежному березі. — Там треба корчувати ліс.

— Нехай і так. Там краще. — Жоанзе нерішуче топтався на місці. — Аби лиш були покупці.

— Капітан казав, що будуть.

— Дай-то Боже!

Знову рушили в путь, попереду старий Амброзіо з патерицею, символом влади й шани. Ванже взяла в невістки дитину, щоб та йшла за руку з чоловіком. Агналдо підтримував вагітну, бо й так уже притомилась.

— Вже недовго, Ліа. Зовсім трішки. — Ще, чого доброго, почнуться передчасні перейми. — Чого ти плачеш?

— Від щастя.

— А де може бути будинок грінго?

Діва, косате дівчисько, відповіла на братове запитання:

— Мабуть, ото. — Пальцем показала на муровану кузню, побілену вапном, що аж очі вбирала.

— Ходімо туди!

Так вони й ішли, долані страхом і надією, биті життям сержипанці. Хлопець і підліток випередили гурт, кинулися до річки.

— Куди це ви?

— Нехай біжать, мамо. І я з ними, — втрутилася Діва; волосся цупке від пилу, лице замурзане, тіло, вкрите лепом, просило купелі.

— І я! — заявила вагітна.

— Гаразд. А ми побалакаємо з турком.

2

Худенький дванадцятилітній хлопчак лишив сильце на березі річки, там, де вода розтікалася ширше. Скинув свої лахмани і шубовснув у воду.

Його брат Авреліо роззирнувся навколо — ніде ні душі, тільки його рідня змиває з себе подорожню пилюку. Він скинув сорочку й почав розстібати штани, коли почувся сміх. Хлопець поглянув униз за течією і побачив у кам’яному басейні цілий гурт жінок. Авреліо так і завмер, тримаючись за штани. Дівчата, напівроздягнені й голісінькі, прали шмаття, купалися, жартували. Ошелешений підліток відчув незрозуміле хвилювання — йому вже йшов сімнадцятий рік.

Нандо, хлопчак, спершу скупався в річці, а тоді зайнявся деревами, мавпами-сагуї, горобцями.

3

Турка розпізнати легко — гачкуватий ніс, кучеряве волосся, горловий голос. У цегляному, побіленому вапном будинку вони зіткнулися з чорним-чорнющим негром у засмальцьованій шкурі кайтіту навколо стегон, який бив молотом по шматку розпеченого заліза. Щоб турок був такий чорний, ніхто не бачив, і Діва не втрималася від сміху.

Факел перестав кувати; чому сміється косата дівчина, він не знав, але й собі засміявся. Лише тоді він помітив інших людей. Звідси було видно, як через вигін поверталася з річки Бернарда. Діва трохи заспокоїлась. Сама щупла, як дівчинка, проте вигляд, як у дорослої.

— Турок живе он у тому великому дерев’яному будинку. З вулиці то крамниця, а знадвору — житло. Цієї надвечірньої пори Фадул або задає хропака, або сидить над рахунками. Я проведу вас.

Зацікавлений негр провів прибульців до шинку. Фадул Абдала, схилившись над прилавком, саме переглядав імена й дати в гросбуху: записи про відпущені товари, про дні розрахунку.

— Нас послав капітан Натаріо. Він сказав, що земля тут годиться під плантації і що ви надасте нам усе необхідне.

Турок обвів поглядом прибулих.

— Ви з Сержипе?

— Атож, іньйо.

І раптом сталося таке, чого жителі пустоші досі не бачили: велетень упав навколішки, звів руки до неба й заговорив по-арабському: то була молитва, волання до Бога. Обличчя його сяяло радістю: кум Натаріо завжди дотримує слова. Вранці пообіцяв прислати сержипанські родини, щоб селилися у Великій Пастці. І ще не настав вечір, а перші новосельці вже прибули. Слава тобі, Господи!

Він звівся на ноги і, щоб показати, який він радий гостям, почастував чоловіків кашасою. Для жінок дістав із сховку пляшку женіпапової наливки, що лишилась від покійниці Котіньї. Вагітна попросила води, а стара захотіла кашаси. Разом