Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Третій раз, знявши телефонну трубку, я почув жіночий голос.

— Ярослава Васильовича можна?

— Його… нема, — відповів я не одразу, бо той голос видався мені знайомим.

— А хто це говорить? Товариш Кайдаш? Тепер я пізнав той голос. Але ж не може бути!..

— Ліда! — скрикнув я.

— Ну, я, — засміялась вона.

Так, це була Ліда Шелемеха, її голос, веселий, бадьорий.

— Звідки ви говорите? — закричав я в телефон.

— З санаторію. До мене приїздив Станіслав. Він пробув буквально кілька хвилин, сказав, що Ярослав знаходиться поблизу, і навчив, як додзвонитися до нього телефоном.

— Лідо, але… як ви себе почуваєте?

— Сьогодні три години підряд гуляла по саду. Ясно?

— Чудово! Ви довго ще пробудете в санаторії?

— Рвуся звідси, але не пускають. Де ж пак, хвора на таку страшну хворобу! А ви, виявляється, знали, що в мене таке, і брали участь у змові мовчання.

— Я… я…

Власне, що в цьому випадку треба було сказати? Мені ж невідомо було, чи відкрив їй Барабаш таємницю її хвороби.

— Я не зовсім вас розумію, Лідо. Що вам каже Барабаш?

— Юрко? — В її голосі прозвучали нотки смутку. — Він сказав, що через місяць я зможу поїхати додому. Але перед тим він приїде і огляне мене.

— Як то приїде? Хіба його в санаторії нема?

— Ні. Він два дні тому виїхав на фронт.

— Так… — поволі сказав я, пригадуючи останню розмову з Юрієм Барабашем у Сосновому.

— А що чути про війну? — спитала Ліда. — Мені тут майже не дають газет і забороняють слухати радіо.

— Чому?

— Мабуть, бояться, щоб не подала заяву про вступ добровольцем в армію, — пожартувала дівчина.

— Ні, серйозно, чому?

— Вважають, що мені треба берегти свою нервову систему.

— Війна розгортається, але особливих подій на фронті зараз нема.

В цей час у кімнату ввійшов Макаренко.

— З ким це ви? — сухо спитав він.

— А от вгадайте, — сказав я, подаючи йому трубку.

— Алло! Інженер Макаренко біля телефону, — промовив Ярослав.

Раптом суворий вигляд його обличчя змінився, очі засвітилися, і він так ніжно вимовив: “Голубко…”, як мені ніколи ще не доводилося чути з його уст.

Здавалося, від хвилювання йому захопило дух. На його чолі розгладилася глибока зморшка, що з’явилася за останні роки, на схудлому обличчі сяяла радісна усмішка.

— Лідо, ти видужала?

Я стояв в кутку кімнати і хвилювався, стежачи за тією розмовою.

— Мрію тебе побачити, — сказав Ярослав. — Пробач, що не писав, але тепер писатиму двічі на день.

Потім він довго слухав її розповідь. Не знаю, що вона говорила, але Ярослав наче завмер біля телефону.

Раптом задзеленчав другий телефонний апарат, що стояв тут же на столі. Я швиденько зняв трубку і спитав, кого треба. То Самборський терміново вимагав Ярослава.

— Хвилиночку, мене кличуть до другого телефону, — сказав інженер своїй співрозмовниці і взяв у мене трубку.

Тепер він слухав Самборського. Спочатку на його обличчі з’явилась досада, потім настороженість, що швидко перейшла в напруження і хвилювання.

— Треба устаткувати цим приладом усі літостати! — скрикнув він.

Очевидно, мова йшла про якісь важливі прилади та про необхідність швидше закінчити обладнання підземних бойових кораблів.

— Зараз прийду до тебе, — промовив Макаренко і повісив трубку.

Потім знов заговорив з Лідою:

— Алло, Лідусько! Пробач, люба, мене терміново, дуже терміново викликають у важливій справі.

Що Ліда відповіла йому — не знаю, але він уже поринув у свої думки. Промовивши: “Не сердься. Передаю трубку журналістові”, — сунув мені до рук трубку й вибіг з кімнати.

— Лідо!

Вона мовчала.

— Лідо!

— Що вам треба? — недоброзичливо озвалась дівчина.

В її голосі чулося роздратовання і сум.

Я розумів її.

— Не гнівайтесь на нього, Лідо, — сказав я дівчині. — Тут така справа… Може, вирішується наша перемога на війні.

Але я не був певен в тім, що говорив.

— Я не гніваюсь, — промовила вона. — Бувайте, — додала тремтячим голосом і повісила трубку.

Схвильованість Макаренка, викликана розмовою з Самборським, скоро стала мені ясною. Виявилося, що на завод прибув фізик Гопп з новим винаходом. Він опрацював сенсмотелеграфію, що давала змогу підтримувати зв’язок між літостатами та штабом. Використовуючи надчутливий сейсмограф, який приймав лише поштовхи певної сили, Гопп одночасно сконструював сєйсмопередавальний апарат, що давав ті поштовхи.

Для обладнання бойових літостатів сейсмотелеграфними апаратами потрібний був час. Але Ставка Верховного Головнокомандуючого вирішила вже ближчими днями кинути в бій загони підземних бойових кораблів. Ярослав Макаренко вважав, що ще до першої атаки всі літостати треба обладнати апаратом, який винайшов фізик Гопп. Одночасно він дбав про підготовку відповідних спеціалістів, що могли б працювати на тих апаратах. Для цього він мобілізував на 48-годинні курси буквально всіх, кого лише міг. В список мобілізованих потрапив також і я. Курси негайно розпочали роботу. Керівником призначили Гоппа.

Майже одночасно почалася підготовка підземної атаки, і курсанти сейсмотелеграфних курсів разом з підземними лінкорами та крейсерами незабаром опинилися поблизу фронту.

Уже кілька тижнів позиції воюючих сторін залишалися незмінними. Ворожа лінія укріплень простяглася від Балтики до Балкан. Перші підземні фортеці цієї лінії з’явилися другого дня після початку війни, коли армії реакційних держав, користуючись колосальною перевагою, вдерлися в прикордонну смугу радянської території. Десятки тисяч інженерів, мільйони робітників тилових військ працювали над створенням цих укріплень. Наступ припинився, але день у день зміцнювалися залізобетонні фортеці. На десятки й сотні метрів їх заглиблювали в землю, озброювали важкими гарматами, кулеметами,