Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

у ворожих укріпленнях. Здавалося, твердо стоять ворожі армії і майбутнє обіцяє їм перемогу. Бадьоро почувають себе їхні командири. Міцно впираючись ногами в бетоновану підлогу артилерійського каземату і стежачи за телеелектроскопом, командир якоїсь батареї кидає раз за разом накази в телефонну трубку. Раптом він відчув, що під ним захиталася земля. Каземат почав осідати на один бік. З гуркотом обвалюються сусідні приміщення, перестають стріляти важкі гармати його батареї, в телефон чути зойк. “Невже у більшовиків знайшлися такі колосальні снаряди, що пробилися на цю глибину?” Але вибуху, що мусив би супроводити падіння такого снаряда, не чути. Замість того знизу долинає якийсь скрегітливий гул і все більше хитається під ногами земля. Раптом обвалюється вихід з каземату. Тікати нікуди. Офіцер бачить своїх солдатів, у них обличчя перекошені від жаху. Тоді він згадує про свій обов’язок і тремтячим голосом кричить: “Спокій!” Але в цей час тріскається дно каземату, і звідти, немов величезний кріт, висовується якась страшна потвора. Вона розтрощує підземну фортецю, і окам’янілий гарнізон підземної фортеці гине, не встигаючи навіть зміркувати, що то бойові радянські літостати проривають лінію ворожих укріплень.

Штурм тривав. З-під землі з хрипом і ревом виповзали страшні потвори. Одні з них знов заривалися в землю і громили бліндажі противника, другі — відкривали смертоносний вогонь з тилу по лінії фронту і по тилових частинах, що спочивали в резерві або прийшли сюди на зміну. Так відбувся прорив фронту на багато десятків кілометрів.

А далеко на півдні такий самий прорив зробила друга бригада.

Літостати борознили глибини в різних напрямках. За півгодини ділянка, де з’явилися ці озброєні страховища, була охоплена панікою. Тоді з радянського боку ринули танки, за танками — механізована піхота, а потім, випереджаючи піхоту, помчали вантажні машини з механізованою кіннотою. Попереду всіх неслися штурмові літаки, переслідуючи ворога. Мовчали зенітні гармати, бо одні з них провалювалися в ями, розкопані літостатами, другі були розчавлені цими машинами, а треті залишались без артилеристів, які тікали в смертельному переляку.

Вороже командування кинуло півмільйонний резерв, щоб заткнути прорив. Але це було неможливо, бо друга бригада літостатів ішла, як вогненний вал, вздовж фронту, знищуючи щогодини п’ять-шість кілометрів лінії укріплень. А перша бригада проривалась у ворожий тил і збивала ворога з тих пунктів, де він намагався затриматись.

Під землею працювали ще сотні легких машин. Вони підтягували кабелі, подавали технічну допомогу тим літостатам, які чомусь зазнавали аварії, підвозили бойове спорядження та стиснений кисень у балонах для бойових кротів.

Наша флагманська машина деякий час ішла на поверхні, обстрілюючи тилові резерви. Але ось навколо нас почали падати важкі снаряди. Ворог намагався обстріляти літостат з великих гармат. Коли перші осколки задріботіли по броні нашого корабля, це ще було байдуже. Але раптом один із снарядів влучив у машину. Ми здригнулися від сильного струсу, і командир дав наказ негайно зариватися в землю.

В машині були перші поранені. Я не бачив їх, лише чув, як Тарас сповіщав про це телефоном Барабаша. Поранені знаходилися в кормовому приміщенні по лівому борту. Саме туди ударив перший, а потім другий снаряд, коли ми ховалися під землю.

В нашу кабіну зазирнув Барабаш. Він був блідий, голос його звучав суворо, а очі горіли якимись вогниками, яких ще ніколи не доводилося спостерігати в цієї флегматичної людини. Він просив викликати санітарну машину, щоб відрядити поранених в госпіталь.

Передати його прохання я міг, але щоб до нас швидко підійшов санітарний літостат, це було неможливо. Я пояснив Барабашеві свою думку.

До нашої розмови прислухався Ярослав Макаренко.

— А що трапилося? — спитав він Барабаша.

— Одному з поранених треба зробити складну операцію, — пояснив лікар. — Інакше він не проживе і двох годин. Тут це зробити неможливо.

— А коли б викликати броньований санітарний автомобіль?

— Якщо це можливо…

Макаренко переговорив з флагманом, і я дістав розпорядження передати на поверхню виклик санітарного броньовика. Було умовлено про місце зустрічі. Цей санітарний автомобіль мав супроводити танки середньої ваги, що йшли за танками прориву.

Через годину ми знов були на поверхні. Я припинив роботу на своєму апараті і передав свої обов’язки радистові. Скориставшись цією перервою, попросив дозволу піднятися на верхню палубу. Мені дозволили, я залишив кабіну і вийшов на повітря.

До нас наближалися танки. На ближчому з них тріпотів червоний прапорець. Це були наші. Ми стояли серед руїн якогось міста. Всі будинки перетворені на гори щебеню та уламків. Скільки сягало око, ніде не було видно жодної цілої деревини. Сталевий ураган попередніх тижнів зрівняв усе з землею, повиривав глибочезні ями.

Але найстрашнішим були численні трупи, що валялися навколо. Зовсім недавно тут проходили люди, які потрапили під артилерійський обстріл. Вони були страшні, ці понівечені мертвяки, розкидані голови, руки, перемішані з землею шматки м’яса і одежі.

Поруч мене стояв Барабаш. Обличчя його вкривала смертельна блідість. Він, здається, щось шепотів. Лише одне слово я розібрав:

— Війна…

І в тому слові відчувалась величезна ненависть.

ОСТАННІЙ БІЙ

Протягом місяця лінія фронту відсунулась на тисячу кілометрів і перетворилась на оборонні острівці, розкидані на території Західної Європи. Гуркотіли останні залпи невеликих фортець, які здавалися одна за одною. Ніщо не могло встояти перед підземними бойовими кораблями, які вирішували долю війни, незважаючи ні на авіацію, ні на важку артилерію, ні на атомні бомби.

Було зрозуміло, що наближався кінець війни.

Протягом місяця я перебував у флагманській машині, яка все частіш і частіш з’являлась на поверхні, щоб піддати обстрілу наземні об’єкти. Все менше доводилося літостатам зариватися, бо глибинні оборонні лінії були не так близько одна за одною. Та ось бойові машини спинилися перед останньою лінією, що будувалася і зміцнювалася протягом багатьох років. Вона мала ім’я легендарного звитяжця дофеодальних часів. Це остання надія ворога.

Як завжди, наступ почався на світанку. Літостати стояли готові до атаки, глибоко зарившись у землю. Тут ворог побудував численні укріплення. Залізобетон завтовшки в десятки метрів, глибоко закопані фугаси, спеціальні електричні загороди, щоб, коли на них наскочить літостат,