Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

вони розрядилися, запалили терміт і викликали нестерпну спеку в машинах. Але ніщо не могло стримати підземних бойових кораблів. Вони пробивались повільніше, частина залишалася пошкоджена, але більшість проривала останню оборонну лінію й руйнує її.

Коли флагманська машина виповзла на поверхню і командир почав шукати в перископ об’єкти для обстрілу, він побачив кілька білих прапорців.

Флагман не випустив жодного снаряда. Ще чулися поодинокі постріли з окремих машин, але й вони поволі стихали. Тимчасом літостатів, що виповзали з землі, ставало дедалі більше.

Раптом над головами загули літаки. Хвилина настороженості. Так, це ворожі бомбовози. Вони кидають не білі прапорці, а бомби. Швидко зачиняються кабіни літостатів. Одні машини поспішають закопатися, інші відкривають огонь із своїх зеніток. Але черговий радист передає флагманові, що наближаються радянські літаки.

Змовкає зенітна артилерія, і під хмарами чути постріли маленьких гармат винищувачів. Вони швидко розганяють ворогів, навантажених смертоносними бомбами.

На все життя запам’ятався мені цей день.

Наче зараз бачу, як після повітряного бою кілька винищувачів приземляються поблизу літостатів. З великого тримоторного флагманського літака вилазить командир і підходить до флагманського літостата. Йому назустріч виходить командир першої бригади літостатів. Разом з ним Ярослав Макаренко, Юрій Барабаш, Тарас Чуть і ще кілька бійців.

— Шелемеха! Привіт! — гукає командир бригади, впізнавши льотчика.

— Поздоровляю, товариші, з перемогою, — відповідає Станіслав.

Він підходить до нас ближче, підносить руку до шолома і каже:

— Викликайте вашу команду. Війна закінчена.

Через кілька хвилин льотчик розповів останні новини. Він дізнався про них у штабі перед вильотом на операцію. Фронт на заході остаточно розвалився. Ворог на сході звернувся з проханням миру. На заході опір чинять лише окремі невеликі частини, серед них декілька авіаційних, але їм припинено псстачання бензину.

Ми гукаємо “ура”, але наче у відповідь на це чуємо постріли. За руїнами якихось стін і розбитими броньовиками укріпилася жменька ворогів. Це останній бастіон, за яким вони знайшли притулок.

Один з літостатів стріляє прямою наводкою по тій барикаді. Снаряди здіймають стовпи піску та уламків, і над укріпленням показується білий прапор. Кілька людей вибігають звідти з піднятими вгору руками.

Це відбувається метрів за двісті від того місця, де ми стоїмо. Люди біжать до нас, але серед них не всі звели руки вгору. Двоє чи троє біжать, тримаючи револьвери. Ми певні, що вороги здаються, і спокійно ждемо, коли вони наблизяться.

Літостат, що обстріляв барикаду, сповзає на інше місце.

Ворожі бійці зупиняються кроків за шістдесят. Мою увагу привертає офіцер, що не кинув револьвера. Він когось мені нагадує. Наче я його вже десь бачив. Ураз він підіймає револьвер і стріляє в нашому напрямку. І лише коли тріснув постріл, я впізнав Черепашкіна. Він встиг вистрілити ще раз, але йому відповів Станіслав, що вихопив свій пістолет і поклав ворога з першого ж пострілу.

Та вже було пізно. Я відчув, що хтось схилився на моє плече і одразу впав на землю. То був Ярослав Макаренко.

Барабаш перший кинувся до Ярослава. Він розстебнув йому шкіряну куртку і розірвав сорочку. Якусь мить всі наче скам’яніли, стежачи за лікарем. А він, стоячи на колінах, оглядав рану, мацав пульс, хотів підвести Ярослава і раптом немов розгубився.

Інженер лежав непорушно з напівприкритими очима. Щелепи його міцно стиснуті.

ЕПІЛОГ

Унизу, над берегом, лежало невеличке біле місто. Навколо горби, вкриті зеленим чагарником, що збігав униз парками і садами, обрамляли курорт спокійними, приємними для ока барвами. Весняне сонце золотило спінені хвилі південного моря, що сповнювали увесь простір, ген до самого обрію, і набігали з молодечим запалом на мури набережної, шуміли могутніми сплесками на піщаних пляжах. Повітря, сповнене подихами весни і солоного моря, видавалось прозорим напоєм, що викликав невгасиму жагу до прекрасного.

На широкій веранді санаторію знаходилося четверо: юнак — спортсмен у смугастій майці — крізь бінокль озирав морський виднокруг; прекрасна молода блондинка в блакитному платті з білим бантом, що нагадував хмарку в синьому небі, схвильовано перебирала пальцями ремінець своєї сумочки; сивий дідусь теж хвилювався, бо раз за разом то здіймав, то одягав окуляри і, хмукаючи, запитливо позирав на своїх компаньйонів; четвертий… Четвертим був я.

Треба сказати, що всі четверо прибули в це місто лише кілька годин тому і негайно розшукали санаторій-лікарню професора Барабаша. Власне, санаторій іменувався якось інакше, але офіціальної назви ніхто не вживав, а найвидатнішою ознакою цієї установи було те, що головним лікарем тут працював Юрій Барабаш, відомий своїм особливим комплексним методом лікування. Той метод поєднав і хірургічне втручання і застосування різних ліків, психотерапію, але головне — суворо індивідуальний підхід до хворого.

Всі четверо нетерпляче ждали відомого лікаря. І незабаром у дверях показався його білий халат. Очевидно, Барабаш знав, хто його жде, і поспішав.

— Який я радий… який радий! — промовив він, обіймаючи старого професора.

Потім міцно стиснув руки жінці та мені й потряс за плечі юнака.

— Я ждав тебе з самого ранку, — говорив лікар, звертаючись до жінки, — і потім ніяк не сподівався, що ви приїдете усі разом.

— Через те я й затрималась, що зустрілась з ними. Як Ярослав? — спитала вона.

— Так, так, як Ярослав? — схопив Барабаша за руку старенький.

Приїжджі запитливо дивилися на лікаря.

— Зараз, зараз, друзі мої, — посміхаючись відповів він, — зараз його побачите… Але ж Ліда розповідала вам про нього. Вона ж бачила його три тижні тому, коли виїздила звідси.

— О, це було так давно, — стиха промовила жінка. — Я так хвилювалася, коли під’їздила сьогодні до санаторію.

Її голос злегка дрижав. Лікар глянув на Ліду, і в очах його промайнуло щось, ніби він внутрішньо зітхнув, але, враз заглушивши це зітхання, весело посміхнувся і знов повторив:

— Через хвилину він буде тут.

— Він уже ходить? — скрикнула Ліда.

— Хвилинку терпіння, і ви усе побачите. Тарасе, ти хочеш