Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Довелось повернутися до тунелю і посилити розшуки Черепашкіна. Доглядача підземного саду ніхто після катастрофи не зустрічав. І лише коли по всій дільниці розлетілась чутка, що шукають Черепашкіна, до Томазяна прибіг один з ліфтерів і сказав, що зовсім недавно підіймав злочинця на поверхню. Томазян кусав з досади нігті, бо відчував, що з Черепашкіним свого часу “прошляпив”. Він не приділив достатньої уваги одній дрібниці, а саме: розбіжності між свідченнями Черепашкіна і Догадова. Перший запевняв, що Догадов залишив його, а другий — що Черепашкін сам утік. Томазян повірив Черепашкіну, якого уявляв собі обмеженою людиною, що не може піднятися вище своїх власних дріб’язкових інтересів.

Проте роздумувати над цим не доводилося. Черепашкін був десь поблизу, треба його будь-що розшукати й затримати. Далеко втекти він не міг, бо єдиний шлях на поверхні, що зв’язував селище Найглибшої шахти з зовнішнім світом, пильно охоронявся, і там перевіряли кожного приїжджого й перехожого. Під таким самим контролем перебував і аеродром, і на виліт потрібний був спеціальний дозвіл.

План Томазяна був дуже простий. Шукачі мусили пройти по всіх напрямках, зазирнути під кожен кушик, за кожен камінь, зупинити кожного перехожого і, коли виникатимуть якісь сумніви, перевірити його. В розшуках взяли участь майже всі мешканці того району.

Зі мною пішло кілька юнаків, учнів старших класів тамтешньої школи. Ми взяли напрям через Високу альтанку до скелястої огорожі, що здіймалася над горбами поблизу Учан-Чана. Коли ми опинилися вже далеко за альтанкою, один з моїх супутників помітив на маленькому горбку самотню людину. Я скористався своїм біноклем і, хоча не міг визначити, що то за людина, але чомусь відчув, що то мусить бути Черепашкін.

Ця людина поводилась трохи дивно. Вона сиділа непорушно, спиною до нас, і тримала на голові руки. Поза незрозуміла і навряд чи зручна.

Ми почали обережно наближатися до невідомого. Коли підійшли кроків на двісті, то найбільше задивилися на його шапку.

— Це не шапка, а справжній корабель, — прошепотів один з юнаків, розглядаючи невідомого у мій бінокль.

Ми розтяглися в ланцюжок, наміряючись оточити невідомого. Кроків за півтораста я вийшов трохи вперед і поповз по землі.

Раптом невідомий обернувся і помітив нас. Він зірвав з себе шапку і схопився на ноги.

Я впізнав Черепашкіна.

А він, не затримуючись, кинувся з горба саме туди, відкіля ще не встигли зайти мої хлопці.

— Тримайте, тримайте! — закричали всі і щосили побігли за втікачем.

Але він встиг скотитися з горбка і зникнути в ближчому яру перш, ніж ми туди добігли.

Та втекти від нас він вже не міг. Кілька юнаків випередили мене. Вони не збігли, а просто скотилися вниз слідом за Черепашкіним і наздогнали його за крутою скелею. Найдивніше для переслідувачів було те, що невідомий, за яким вони так гнались, спокійно сидів на камені, наче й не тікав.

Коли я туди наспів, Черепашкін з дурнуватим виглядом питав хлопців:

— Що трапилось?

Ми його затримали і хотіли вже вести до Томазяна, коли я помітив, що дивної шапки при Черепашкіні вже не було. Я наказав своїм юнакам розшукати її. Пильно оглянувши шлях, яким він утікав, ми врешті знайшли ту шапку. На ній був якийсь дивний пристрій, а всередині навушники для радіо. На наше запитання, що то за шапка, Черепашкін заявив, що вперше її бачить.

Те ж саме повторилося, коли ми опинились перед Томазяном. Черепашкін вдавав з себе дурника і запевняв, що нічогісінько про ту шапку не знає. Я надів її собі на голову і прислухався. Спочатку в навушниках було тихо. Але, ще раз оглянувши шапку, я помітив там щось подібне до маленької антени. І тільки я підняв її на кілька сантиметрів, як у навушниках загуло, а далі застрекотіло. Я виразно розбирав крапки й риски азбуки Морзе, але зрозуміти нічого не міг.

Це відкриття враз розкрило, що за птиця той, хто називав себе Черепашкіним. Безперечно, це був ворог такий же спритний і страшний, як і Догадов: кваліфікований шпигун, що зумів довго приховуватися під виглядом дрібного дурнуватого чоловіка.

Скоро ми привели Черепашкіна до Томазяна, слідчий зараз же надіслав до Москви телеграму, в якій просив сказати Догадову про арешт його спільника і повідомити його, Томазяна, яке враження це справить на шпигуна.

Невдовзі прийшла відповідь. В ній було:

“Повідомлення про викриття Черепашкіна справило на арештованого тяжке враження. Він сказав, що знав, хто такий Черепашкін, але довідався про це недавно, а саме під час перебування з ним у тайзі”.

— От маєте, — сказав мені Томазян, — як він нас обдурив. Тепер розберіться, як це вони з літака випадали.

— Але Догадов запевняє, що він лише в тайзі довідався, хто такий Черепашкін.

— Дуже можливо. Зараз спробуємо розпитати цього суб’єкта.

Я попросив Томазяна дозволити мені бути присутнім під час допиту Черепашкіна, що так спритно обдурив минулого разу слідчого та й мене. На останнє Томазян і натякав, коли говорив “нас”.

— Добре, — погодився він. — Тільки тепер нема потреби ховатися за ширмою. Сідайте і слухайте. Ви будете офіційним свідком на цьому допиті. Хоча навряд чи багато ми дізнаємося з першого разу.

Томазян наказав привести Черепашкіна. Коли шпигун ввійшов до кімнати, мене вразив його вигляд. Риси обличчя залишилися наче ті самі, але очі дивилися інакше. Вони втратили вираз придуркуватості, хоча й відзначалися похмурістю.

— Сідайте, — запропонував Томазян. — А тепер слухайте… Ми одержали ось яке повідомлення. — Він показав шпигунові текст телеграми. — Ми маємо також безперечні докази, що ви вчинили у підземеллі вибух, який призвів до аварії. І, нарешті, в нашому розпорядженні ваша радіофікована шапка. Наші працівники зараз розшифровують радіограми, що подаються, мабуть, спеціально для вас. Ви знаєте, що тепер техніка розшифровування стоїть дуже високо. Коли б вам передали радіограми навіть з Марса, їх зміст все одно стане нам відомим. Отже, раджу вам не утруднювати нашу роботу.

Черепашкін помовчав, потім гостро глянув на Томазяна, на мене і, не поспішаючи,