Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Бо ранить очі вид його сліпучий.

Буває так — після років шукання,

Пройшовши шлях тернистий та колючий,

Ти на порозі здійснення бажання

Враз спинишся налякано, бо звідти

Обдасть тебе палюче полихання;

Ти світоч жизні хочеш запалити —

Коли ж навкруг кипить огненне море!

Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти,

Такі палкі і радощі і горе,

Що до землі твій погляд знову рветься,

Сховатись в запинало непрозоре.

Нехай же сонце ззаду зостається!

Ось водоспад все більш мій зір чарує.

Зі скель стрімких він нáвисом іллється,

Мільйонами струмочків він вирує,

Клубочиться він хмарою сяйною,

В повітрі шумом розсипним шумує.

В його бризкáх розлогою дугою

Веселка грає змінно-переливна,

То мов різьблена, то пов'ється млою,

Відсвіжує навколо все, чарівна…

Дивись на неї й добре розмірковуй:

Вона нам каже, осяйна царівна,

Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.

ЦІСАРСЬКИЙ ПАЛАЦ

Тронна зала. Державна рада чекає на цісаря. Сурми. Увіходить  ц і с а р  із пишним почтом, сідає на трон, праворуч  а с т р о л о г.

Ц і с а р

Зібралися, панове-радо[128]?

Я всіх вас тут вітаю радо!

І мій мудрець сюди з'явись…

А де ж це дурень залишивсь?

Ю н к е р

Він за тобою ззаду плівся,

На сходах якось повалився;

Кудись однесли товстуна,

Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.

Д р у г и й   ю н к е р

Натомість зразу — й де він взявся? —

До нас другий якийсь пробрався

Препишно вбраний баламут;

Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!

До входу кинувся, до варти,

А ті схрестили алебарди…

Та вже той смілий блазень тут!

М е ф і с т о ф е л ь

(навколішках перед троном)

Щó всі не люблять — і вітають?

Щó всі зовуть — і геть женуть?

Щó всі раз по раз захищають?

Щó всі і лають, і кленуть?

Кого ти не повинен звати?

Кого всяк радо спом'яне?

Що вдерлося в твої палати,

І що само себе жене?

Ц і с а р

Покинь свої химерні речі,

Вони тут зовсім не до речі!

То справа ось оцих панів,

Ти б краще їм клубок розплів.

Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич,

Зміни його і стань зі мною побіч.

М е ф і с т о ф е л ь   стає ліворуч од трону.

Г о м і н   у   ю р б і

Блазень новий… Біда ізнов…

А звідки він?.. Як увійшов?..

Який бридкий!.. А де ж старий?..

Той був гладкий… А цей худий…

Ц і с а р

Вітаю вас, кохані друзі,

Що зблизька й здалека зібрались!

Навколо мене в вірнім крузі

Під щасною зорею ви з'єднались.

Але скажіть, чому, коли

Від нас турботи відлягли,

Коли над все були б ми раді

Потішитись на маскараді, —

Чому нам мучитись на раді?

Ви кажете, не випада інак…

Ну що ж? Як так, нехай і так!

К а н ц л е р[129]

Скажи, яка найвища з всіх чеснот,

Що сяєвом царське чоло вінчає,

Що володар завжди являти має?

То справедливість! Всьóго, що народ

Бажає, любить, вимагає, просить,

Усього того в цісаря задосить.

Та що з того, що в нім є серця доброта,

І мудрість розуму, й правиці щедрота,

Коли неправда навкруги панує,

Лихеє лихо тут і там лютує?

Поглянь відціль, де твій пишає трон,

На весь свій край — страшний побачиш сон!

Біда біду в тім біднім царстві плодить,

Несправедливість всюди верховодить

І беззаконство стало за закон.

Той краде вівці, той дружину,

Той свічники й хрести з церков,

І злодіям немає впину —

Те споживуть і крадуть знов…

Ідуть до суду потерпілі,

Де сяє в мантії суддя, —

І там злочинці знахабнілі

Законом крутять без пуття;

Співвинуватці їм поможуть

(Скрізь має силу брат чи сват!)

І всю вину на того зложать,

Хто Богу душу винуват.

Весь світ у прірву западеться,

Коли сумління в нас мовчить;

Хіба ж чуття тут розів'ється,

Що справедливости навчить?

Перед хабарником підлесним

Усякий голову схилив;

Суддя ж, що покарать не вмів,

Уже не може бути чесним.

Я фарби згущую? Так ні ж!

Картина в нас іще чорніш.

Пауза.

Тут пильні заходи потрібні,

Бо серед тої ворохібні

Й клейноди цісарські впадуть.

В о є н а ч а л ь н и к

Тепер ніде нема спокою:

Всі тнуться, б'ються до убою,

Команди й вухом не ведуть;

А міщанин за кріпким муром

І рицар в замку, як в гнізді,

Сидять, мовчать в чеканні хмурім,

Нас залишаючи в біді.

Бунтують наймані солдати,

Що плату несповна дали;

Якби ми їм були не винуваті,

Вони вже б досі всі втекли.

Попробуй їм чогось не дати —

Яриться осяче кубло;

Вони нас мають захищати,

А лиш плюндрують наголо.

Скрізь хазяйнують, все гайнують,

Півцарства зруйнували вже…

Хоч десь-не-десь ще королі панують,

Та їм якось до того байдужé.

П і д с к а р б і й

Що до союзників звертаться?

Від них субсидій не діждаться,

І наші труби без води…

А ще ж — хто ласкою твоєю

Заволодів тепер землею?

Скрізь пан новий,