Повість полум'яних літ - Олександр Петрович Довженко

 — Не знаю, — сказав він, спокійно вдивляючись кудись вдалину і дослухаючись до людського слова — чи нема часом у кого сумніву, невіри або й заздрості, — щоб не видатись смішним чи недостойним суворого свого часу, додав байдуже:

 — Як на мене, то це або агітація якась, або ж брехня. Як же це, справді, щоб отак от шість танків? Що це вам, крижаки на болоті? Та на який ляд тоді кувати їх, залізо переводити, коли отак!

 — Це вже не нашого розуму розпорядження, — зауважив Хома Чепурний. — Виходить, так от!

 — Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, — здався старий коваль.

 І тут з-за повороту з'явився раптом на вілісі — хто б подумав? — Роман!

 Спершу ніхто його не впізнав. Він був без бороди і весь у пилу. Тільки ясні, як колосся ячменю, вуса свідчили, що це Роман. Легка гімнастьорка, погони, пілотка й перебування в походах омолодили його років на двадцять. За плечима — гвинтівка. На грудях — Золота Зірка. За вілісом гуркотіла пара трофейних тягачів. Це генерал Глазунов прислав на посівну обіцяну допомогу.

 Оточений народом, віліс зупинився просто самої хати.

 — Романе Семеновичу!

 Посипались запитання, вигуки, сміх і знову розпитування.

 — А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звідси? А як воює Павло Горобець?

 — Нічого воює! Погнали Гітлера вже к чортовій матері аж у Румунію.

 — А як Лобода? Як Бухало?

 — І Лобода, і Бухало, і Гаркавенки, батько й сини, — доповідав Роман.

 — А мого Опанаса не бачив?—спитала одна мати.

 — Опанаса вашого, вибачайте, тітонько, нема вже, — тихо сказав Роман і зняв пілотку. — Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.

 — Ну, а чи правда, що ти там побив щось, — обережно запитав Семен, коли Опанасова й Левкова матері побігли голосити на самоті.

 — Шість танків! — підтвердили Романові товариші, що сиділи в вілісі.

 — Чим?

 — Пляшками, — сказав Роман. — Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки. Кинув — горить!

 — Що?

 — Танк. Прорвались же до окопів. Так я тоді другу! Горить! Я бігцем до окопу, біжу, біжу, — третій вже через окіп. Я — рраз! Горить, аж гуде! То я тоді бігом до товаришів, а вони — ну мене цілувати. Стійте, кажу, дурні, не цілуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його бери!

 — Не брешеш?

 — Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було!

 — А може, вам там з переляку засліпило трохи?

 — Пожди. Не перебивай! Ну?

 — Так от. Гульк! — а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне. Ой! Повірите, аж наче жаром сипонуло по спині. Нахиляюсь — пройшов! Дак я тоді розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тоді п'ятому! Шостому!.. От пляшки!..

 — Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот за танк платять?

 — Невже?

 — А ти думав!

 — Ну, а як же ти їх там кидав?

 — Як командир учив. Прямо на зад, на гузку.

 — Слабенький зад, чи що?

 — А сатана його знає. Гази якісь там... Ага! От чого мені шкода, кат би його взяв, — піджака загубив.

 — Піджака?!

 — Атож.

 — Де?

 — Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашні-

 ше було. То хіба ж не занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно.

 — Казав я тобі, — не бери піджака, не бери піджака, — з докорою сказав Семен. — Отепер попокрутишся без піджака, вояко!

 — Ну, батьку, на те війна. Народне діло. Тут уже кому яке щастя.

 — Лиха година! Такого піджака загубити, — сказав Семен. — Ну, треба вже радіти, бог з ним. Ходіть, прошу, обідати!

 Є місцевості веселі, радісні, є похмурі, тривожні й недобрі місця. Є благодатні долини й овіяні смутком гори. І назви е веселі, як от Ворскла й Десна, і тихі, мрійні, як Сейм або Дон. І є зловісні, трагічні звучання назв, як Горинь-ріка на Волині. Кожна місцевість має свою душу.

 Старі Павлівці мали душу врочисту, древню. Вони розташувались на горі й попід горою в мальовничих долинах. Привітні хати біліли серед садків та городів. Від широкого шляху, що пролягав селом, бігли врозтіч мальовничі вулички й стежки до розкиданих у зелені подвір'їв та хат. По городах та за селом височіли стародавні безплодні горби, що скидались, особливо ввечері, чи то на рештки якихось давно зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи на могили безвісних велетнів.

 В селі жили вродливі задумливі люди, й була тут у жіноцтва своя давня мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квітами, то й одяг людський схожий був на садки та городи.

 І хто було не переходив, хто не проїздив Старі Павлівці, влітку чи навесні, вдень чи ввечері, той ніколи вже не забував їх, і особливо поле, що починалося зразу, як вийти на гору, за просторим колгоспним двором.

 Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був настрої, а мусив зупинитись.

 «Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрасний, і ти в ньому живеш коротку свою мить», — звучало в урочистому спокої. «Радій, добрій. Перепочинь від повсякденного, буденного, дрібного. Дивись».

 Перед людиною, скільки око сягало, простяглись чернігівські й полтавські землі — зелені сіножаті, озера, села на пагорбах, поля й дрімучі бори. А між борами і тут, і там ясніли плями древніх пісків.

 Попід зеленими горами через луги простяглися старий Дніпро в сріблястих берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород шлях на Київ.

 На вишгородському пагорку цвіли вишні, й старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один вік, похилився над Дніпром вже майже без гілля.

 Щось епічне й святкове почувалось у полі, одвічний перебіг часу й величний спокій... Колись тут попасались коні Святослава. Сіроокий князь ночував у лузі над Дніпром і, задивившись на зорі, мріяв про Дунай. І так само пахло чебрецем і полином. Тільки Дніпро був широкий, трави буйніші й Дунай далі.

 На небі й у Дніпрі гримотіли велетенські битви між весняними хмарами, а над задніпрянським низом одна багатюща хмара заполонила мало не півсвіту й десь ген-ген, аж за Остром та Козельцем, майже над самим Черніговом, спадала на землю синіми пасмами дощу.

 Вийшли в поле сіяти. Незвичайною була сівба над Дніпром