Повість полум'яних літ - Олександр Петрович Довженко

 — Уляно Василівно, ви вбивали фашистів? — знов запитала Настя Гулакова.

 — Ні, діти, ні, я не вбивала. Я тільки рятувала наших солдатів від смерті.

 — А як ви рятували їх?

 — Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев'язувала їх рани, давала їм свою кров.

 — І багато ви крові віддали?

 — Багато.

 — Ще розкажіть.

 — Я посміхалася їм, говорила привітні слова.

 — А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його?

 — Ні, твого батька я не бачила.

 Уляна вирішила перемінити тему розмови.

 — Слухайте, діти, сьогодні великий день. Наші війська очистили Батьківщину й б'ють ворога на його території. Сьогодні в нас не буде навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.

 — Тарас теж убив двох фашистів, — сказала Настя.

 — Трьох.

 — Який Тарас?

 — Бовкун! — пожвавішали школярі, показуючи на міцного, як горіх, хлопчиська Тараса Бовкуна.

 — Тарасе, це правда?

 — А!.. Мадьяри були, — діловито сказав Тарас.

 — Вони вбили нашого батька, і його батька, й діда, й Гальку, а Тарас повбивав їх, — сказала Настя. — Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.

 — Ото не бачив, — махнув рукою Тарас і відвернувся.

 — А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистів, — сказав зовсім ще малий школяр.

 — Так, — замислилась Уляна. — А ти чого хочеш? — запитала Уляна дівчинку.

 — Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалібниця.

 — А я хочу хліба.

 — Так. Ти?

 — І я хліба.

 — Ти?

 — Я хочу автомат.

 — А мені плакати хочеться і їсти хочеться.

 — А ти?

 — А я хочу, щоб батько мій і дід повернулися з війни а орденами. І хочу спати в хаті.

 — А ти, Гупало?

 — Я? Мені б тільки швидше вирости, — я їм тоді покажу, — сказав поганенько вдягнутий хлопчик і гидко вилаявся.

 — Не смій лаятись. Це соромно й гидко.

 — Він самогон пив.

 — Він уже був п'яний. І курив сигарети.

 — Ти був п'яний?

 — Був гетрункен драй маль.

 — Більше не будеш?

 — Не буду... Мені б лише вирости.

 — Я знаю, щоб скоріше вирости, треба спати. Мені баба казала, що я росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.

 — Правда.

 — А Вася Ступак женитись буде.

 — Я сам скажу.

 — Ти хочеш одружитись, Ступак?

 — Думаю, — тихо сказав Василь Ступак і подивився на вчительку. Було щось зворушливе в особливому виразі його не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.

 — Скільки от живу на світі, ніколи не думав, а зараз думаю.

 — Але ж ти малий ще. Скільки тобі років?

 — Тринадцятий. Поліцаї батька вбили. А матір повісили потім. Так баба з переляку померли, а дівчата — одна в Німеччині, а друга хтозна-де. А на мені двоє малих. І корова скоро отелиться, молоко буде. І город же треба обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумію, що я ще не виріс, та не пропадати ж дітям. Чи вже почекати хіба? Тепер же колгосп не дасть мені пропасти з дітьми? Якви?

 — Ніколи. Колгосп нікому не дасть загинути, нікому! — сказала Уляна впевнено, ніби відповідаючи на якесь більш загальне й глибоке питання. — Колгосп не дав загинути державі, Ступак, а вже тобі й поготів не дасть. Ми прийдемо до тебе додому сьогодні ж і все влаштуємо.

 — То не женитись?

 — Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?

 — Ні, не дуже.

 — Чому?

 — Так.

 — Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.

 — А батько мій не був ученим, а був велика людина, — сказав Тарас, подумавши.

 — Я знаю. Батько твій був велика людина. Він був організатор і голова колгоспу, і він був партизаном і великим комуністом. А коли б ще він був учений...

 — Німці! — скрикнув хтось з школярів, побачивши у вікно валку полонених. Діти перелякались — кинулись хто куди. Дівчатка почали плакати. Всі вони були травмовані війною. Тільки Тарас Бовкун не розгубився. Побачивши німців, він відразу зважив ситуацію і вмить зник. По дорозі до землянки, викопаної неподалік спаленої хати, він угледів ще одну групу полонених, що входили в село іншою дорогою.

 Це були мадьяри. Побачивши довгу валку німців, вони зразу почали хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.

 — Куди? Куди побіг?

 — Гаття назад! Назад! Куди?

 — Гей, забирай полонених! Не пускай до німців! Німецькі фашисти вже виходили на сільський вигін.

 З другої вилучки з'явились мадьяри. Німці відчули

 загрозу. Галас серед мадьярів зростав.

 — Затримай колону! Зупини, кажу тобі, — кричав конвоїр угорської групи.

 — А ти не кричи, — відповів старший по німецько-фашистському конвою.

 — Так я за своїх не ручуся, зрозумів?! І справді, мадьяри не витримали і кинулись на німців.

 — Ну, не казав я тобі?!

 — Стій, злодюги! Стрілятиму! — закричав начальник над мадьярами й підняв автомат...

 — Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фашистів. Зрозумів?

 — А ти не лякай, — лякані!

 — Я не лякаю.

 — І не лякай!

 — А то що?

 — А те, що від твоїх мадьярів теж сама квитанція може зостатись. У мене есесівці, не бачиш? — Конвоїр німецької групи загрозливо змахнув автоматом.

 — Та не сердьтеся. Годі-бо вам. Чорт їх не візьме. Здрастуйте! — сказав старий колгоспник Дмитро Клунний.

 — І я тої думки, товариші, — нехай почубляться. Здрастуйте! — додав і голова колгоспу Демид Сорока. — Мадьяри колись більше в кінноті воювали. А зараз їх Гітлер вже в піхоту перевів. Ото, певно, й ремство мають. Нехай хоч на кулаках відведуть душу, не чіпайте... Ох і рвуть, дивіться! Тю!..

 І справді, полонені являли картину, не варту путнього слова. Якби могли тільки бачити діти, до якого падіння дійшли їхні батьки, отруєні отрутою расизму! Якби матері Західної Європи поглянули на обезумілих своїх синів — брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю на широких степах України! Вони душили один одного, кусали, штрикали складаними ножиками, провалювали один одному носи чим попало. Це був уже злісний шарж війни. Мадьяри явно перемагали, жестикулюючи й гукаючи до своїх конвоїрів по-угорському, апелюючи,