Повість полум'яних літ - Олександр Петрович Довженко
— Але ж ви були вбиті, пане фельдмаршал! Ні?
— Ні! — пробелькотів Шульц.
— Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал!
— Я не фельдмаршал, ви помилились!
— Ви бігли з маршальським жезлом по цьому життєвому простору, потім ви впали, і в мене так заболіла голова, а-ай!
— Я капітан Шульц!
— Лягаа-а-й!
Пройшла ще одна хвиля винищувачів.
О діти Німеччини! О сироти і вдови великої країни! Генерал дон Бреннер стоїть по коліна в багнюці.
Водянисті очі його спрямовані назад, на пройдений кривавий шлях до самої Волги, вони позбавлені проблиску думки.
Скільки загинуло умів, роботящих рук у розквіті сил!
Які майстри, умільці, які таланти укрили трупом землю на тисячі верст! Сумна слава... В середині XX століття, коли все уже є, щоб перетворити всю землю в рай, в сузір'я її народів, великих і малих, — що зробили з Європою ваші загиблі батьки, які були отруєні мертвою ідеєю фашизму?! О юні сини фатерлянду! Якщо минулі імперіалістичні війни нічому не навчили ваших батьків, прозріть хоч ви при світлі своїх палаючих будинків: нічого, крім горя й руїн, не здобудете ні ви і ніхто вже в Європі з допомогою багнетів і унтер-офіцерів.
Зустрічайте ж бурю, якщо посіяли вітер. Зазнайте тягаря війни і на своїй землі, і кривавого жаху війни, і всі її грізні чесноти. До вас ідуть зі зброєю розгнівані радянські люди, яким ніколи не хотілося бути вашими ворогами.
Фон Бреннер стояв у болоті під самим румунським кордоном. Нестямні очі його світились божевіллям. Праворуч і ліворуч з'явились грізні цепи маршала Жукова.
Офіцери підняли руки.
Потяглися довгі валки полонених. Випавши з орбіти загального планового руху, брели поволі й без мети, ніби не підлягаючи вже закону тяжіння, й здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошеність. І зустрічні потоки радянських солдатів дивились на них байдуже, без злоби й ненависті, як у порожнечу. Прямуючи на захід, всі думали свої думи.
В Павлівській школі почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з чоловіком.
Уляна. Знайомі? Вчитель Мандрика, Гордій Павлович.
Мандрика. Пробачте, ми знайомі. Ви, здається, хм...
Орлюк. Еге ж!
Мандрика. Чи, може, я помиляюсь?
Орлюк. Ні. Орлюк.
Мандрика. Ага! Ка-хи... Пробачте, я , здається, на вас дихнув?
Орлюк. Що? Ні, що ви!
Мандрика. Не дихнув? То пробачте. Мені здалось, що дихнув. Пробачте ласкаво.
Орлюк. Прошу.
Мандрика. Так не дихнув?
Орлюк. Ні, ні.
Мандрика. Ну, пробачте, хм... Ні, то ви той, ви пробачте, хм... Як же це, хм... Уляно Василівно! Ой! Пішла. Куди це вона?
Орлюк. Пішла в клас.
Мандрика. Так, так.
Орлюк. Як все змінилось.
Мандрика. Ага. Так от, ви знаєте, я дуже радий. Я зразу хотів сказати це Уляні Василівні й вам, що я дуже радий, що можу чесно дивитись вам в очі.
Орлюк. Важко вам було?
Мандрика. І не кажіть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я, здається, знову дихнув?
Орлюк. Дурниці. Ну, що ви, справді!
Мандрика. Спасибі вам за визволення з німецько-фашистського ярма. Тут таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василівна?
Уляна стояла посеред класу. Перед нею в тиші сиділи діти. Половина класу пустувала.
— Що ж це вас так мало, діти?
— Нема більше.
Уляна зайшла до другого класу, — те саме; в третій, четвертий, — та ж картина. В сьомому класі не було нікого — клас стояв пусткою, потрощені парти, брудні голі стіни.
— А!
Тоді вона сіла за припалий пилом стіл і схилила голову. Минуле постало перед нею: тридцять шість чепурних хлопців і дівчат засіли лави. На стінах виникли портрети великих діячів людства. На столі квіти. Школярі вродливі, з добрими очима. У дівчат чудові голоси.
Пригадався урок співу. Тихо виводили веснянку:
Поставлю свічу
Проти місяця, —
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по білому, Тихо йду.
Потім клас почав мінятися на очах: учні немов зникли й тоді знову повернулись звідусіль — худенькі, заморені дівчатка з фашистської неволі, герої фронту, повішені молоді партизани з зашморгами на шиях, поранені, понівечені, живі з концтаборів, перевдягнені в чужий одяг.
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по білому, Тихо йду.
— Уляно Василівно! — пролунав у тиші тоненький дитячий голосок. Уляна підвела голову. Еа дверях стояла дівчинка Настя Гулакова з сірими очима, сповненими цікавості.
— Ви вбивали фашистів?
Уляна стенулась і випросталась. Настя причинила двері. Уляна ще раз обвела очима порожній клас і повернулася в учительську.
Мандрика. Уляно Василівно. Дозвольте подякувати вам за визволення з німецько-фашистського ярма.
Уляна. Скажіть, це ви замазували в підручниках портрети?
Мандрика. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав...
Уляна. Що?
Мандрика. Слово честі, нічого, клянусь честю. Той, як його, це ж, повірите, я мало не втік до партизанів.
Уляна. І що ж вам перешкодило?
Мандрика. Ну, якось так зразу не той, не бігтимеш. Ви не знаєте фашистів. Це такі страхітливі вороги людства. Я плакав.
Уляна. Я розумію сльози вдів, матерів, дітей.
Мандрика.Я проклинав їхі
Уляна. Справді?
Мандрика. Я їх ненавидів!
Уляна. Саботували? Чинили озброєний опір? Навчали стійкості учнів і батьків?
Мандрика. Я? Так, безумовно.
Уляна. Сіяли віру в нашу перемогу? Чекали на нас?
Мандрика. Вас? Ви ще питаєте!.. О!
Уляна. Не треба.
Мандрика. О!.. Ага, ой...
Уляна. Скажіть, що говорив мій батько перед смертю? Як загинули Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учні?
Мандрика. Які?
Уляна. Де дівчатка, де майбутні матері нашого народу?
Мандрика. Не знаю. Там, у них.
Уляна. Що ви сказали їм на дорогу? Що заповіли?
Мандрика. Це що — суд?
Уляна. Ні. Вчителя запитує вчитель серед живих і мертвих мільйонів. Ви злякались?
Мандрика. Ні... я...
Уляна. Не бійтесь. Сьогодні судиться весь світ, всі народи, вся філософія, історія, політика. Судиться сучасне з минулим, людське й геройське з нікчемним і злочинним.
Мандрика. Так... той... Дозвольте.
Уляна. Хто ви? Для чого ви живете на світі? Скажіть, що винесли ви з страшного змісту війни? Що ви робили тут?
Мандрика. Але ви не знаєте, що тут робилось. В світі діється щось таке...
Уляна. Я питаю вас про мале: що робили ви?
Мандрика. Я страждав. Тут таке діялось...
Уляна. Те, що тут діялось, не сподіється ніколи. Це був час героїв і мучеників нашого
