«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

Анна дивиться йому в очі.

Скажи тепер, любиш мене?

Анна. Михайле! Братчику мій, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очі, то мені так важко, так страшно! Сама не своя стаю!

Жандарм. Дурниці! Говори, любиш мене?

Анна (ледве чутно). Люблю.

Жандарм. Ще раз скажи! Голосніше!

Анна. Люблю.

Жандарм. Пам’ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввіп’юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?

Анна. Ради Бога, Михайле! Не говори сього! Я шлюбна жінка! Я присягала. Гріх мені таке слухати, гріх подумати про таке!

Жандарм. А не гріх було дати мені слово, а потому вийти за другого? Не гріх украсти моє щастя?

Анна. І моє вкрадено, голубе мій! І моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним ні в кут ні в двері, що з нього люди сміються, що хіба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорізати мене хочеш!

Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злість тим, що нас розлучили. Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!

Анна. Бог нас покарає, Бог!

Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобідно та покуштуймо щастя.

Анна. Чи довго воно потриває?

Жандарм. Щастя ніколи довго не триває. Щастя все — день, година, одна хвилина.

Анна. А потому?

Жандарм. Потому? Мені то в голові, що потому буде! Досі бідували та мучились, і потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хіба тобі страшно?

Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Ні, не страшно.

Жандарм. Так хочеш бути щасливою?

Анна (так само). Хочу.

Жандарм. Хоч би те щастя було лиш день, година, одна хвилина?

Анна (так само). Хочу.

Жандарм. Так будеш моєю?

Анна (так само). Буду.

Жандарм. Пам’ятай же! Держу тебе за слово. А як і тепер мене одуриш, то горе тобі! Я страшно пімщуся на тобі й на нім.

Анна (так само). Ні, не одурю.

Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крізь сон говориш? (Потрясає її за плечі.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нічого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як відведуть його до міста, то я до тебе навідаюсь.

Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печі.

Ява шоста

Ті самі і Микола скований, війт і селянин.

Жандарм. Ну, що ж, війте, найшли що підозреного?

Війт. Нічогісінько, пане шандаре. Тілько на санях двох лещетів нема, а на третім троха кров’ю замазано.

Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжці.) Ну, а тепер ведіть його. І отсі річі заберіть. Лещет із саней вийняли?

Присяжний. Я вийняв, ось він.

Жандарм. Добре. Візьміть, пантруйте,[329] аби кров не стерлася. А ви, війте, форшпан[330] для нас вистарайте. По снігу тяжко буде арештанта аж у місто пішки гнати. А може, у нього спільники є, то щоб де в лісі не напали та не відбили.

Микола. Господи! Що се зо мною діється? За що на мене така кара тяженька?

Війт (шкробається в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нині. В кого є тягло, то всі потягли на заробок, то до латрів, то до кльоців.[331] От хіба би його власні, Миколові, коні взяти і в його сани запрягти.

Жандарм. А що ж, і се можна.

Війт. То тут може хто-небудь з вами присісти: буде кіньми гнати і потому приїде назад.

Жандарм. Дуже добре. Мені ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спільниками шукати.

Війт. То ще й ліпше. Ану, куме Бабичу, ідіть та запрягайте! (Бабич відходить.)

Микола (що досі сидів на ослоні та втирав руками сльози). Анно!

Анна (мов остовпіла). Чого тобі, Миколо?

Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись Богу, щоб швидко й моя невинність виявилася.

Анна. Чиста душа… А хіба ж твоя менше чиста?

Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мізерії є, то щоб і те не пропало. А на адукатів не траться, щоби мене боронили. Маю в Бозі надію, що й без них мене Отець милосердний із того нещастя вийме.

Анна. Га, коли так кажеш…

Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на Бога. А тілько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обіймають її.) Анно! Аннице моя! Тілько ти… не забудь мене! (Утирає очі.)

Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слід тобі при чужих людях плакати? Вспокійся! Бог нас не лишить.

Микола. Га, Божа воля! Най він з усіма нами робить, що задумав. Ходімо, люди добрі! (Цілує Анну і виходить, за ним жандарм, війт і ін.)

Анна по його відході хоче кинутися до дверей і зупиняється, хапає себе за голову, відтак ламає руки.

Анна. От тобі й ангели Божі понад хатою перелетіли!

Заслона спадає.

Дія третя

Місце перед коршмою. З правого боку сільська дорога, з лівого високий пліт, у глибині сцени коршма з широкою, отвореною брамою. Під коршмою ослони, коло плота грубі дерев’яні колоди, на яких можна сидіти.

Ява перша

Три дівчини виходять із коршми, понедільному вбрані.

Перша дівчина. Живенько, сестриці, живенько біжіть та скликайте парубків!

Друга дівчина: Або що? Що казав Шльома?

Перша дівчина. Буде музика. Біжіть.

Третя дівчина. Ба, а війт позволив?

Перша дівчина. Та, видно, позволив, коли Шльома каже.

Ява друга

Війт і дівчата.

Війт (надходить улицею і звертає до корчми, зачув їх слова). Ага, ви вже про музику! Не позволив війт, не позволив і не позволить ніяким світом.

Третя дівчина. На, маєш! А чи я не казала?

Друга дівчина. Як то, то й на пущіння музики не буде.

Перша дівчина. Не слухайте, сестриці! Біжіть живенько! Коли Шльома казав, що буде, то вже певно буде!

Беруться за руки і, сміючись, вибігають.

Війт. Ах