«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Ява третя
Настя і ще дві жінки виходять із корчми.
Настя. Та куди ви, кумо?
Перша жінка. Та хіба би додому.
Настя. Е, маєте час. Там у вас, Богу дякувати, діти не плачуть. Ось посідаймо тут на колоді. Адіть, як сонечно пригріває, аж любо посидіти. Ще тільки пущіння, а тут уже немовби весна починалася.
Друга жінка. Та й справді сядьмо. Нікуди нам квапитися. Чую, що музика буде, то подивимося, як молодіж гуляє.
Сідають.
Перша жінка. То кажеш, кумо Насте, що з Миколою зле?
Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вішати будуть.
Обі жінки. Господи! (Хрестяться.)
Перша жінка. І хто би був подумав, що він душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жінка. Ой кумонько, чоловік усе чоловіком, а нечистий, бодай моці не мав, усякого підкусить.
Перша жінка. Ба, та чути, що там великі гроші у Абрамка забрали. Не знати, чи віднайдено їх?
Настя. Де там, ані сліду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спільників.
Перша жінка. От дурний! Ніби то йому що поможе, як він буде гнити, а ті уживати.
Друга жінка. Га, то у них уже такий злодійський закон, що один другого не сміє видати, аби і сам ось тут погибав.
Перша жінка. То кам’яні душі. Господи! І десь такі люди родяться, і материне молоко ссуть, і по землі ходять, і пісень співають!
Друга жінка. Ні, кумо, пісень вони не співають. Ніколи не співають. Хіба ти чула коли, щоб Микола співав?
Перша жінка. Та й справді! Відколи його знаю, то пісні я від нього ніколи не чула! Ото диво!
Друга жінка. Ну, а що ж його жінка? От іще бідна! Така молода, така красна і з такого роду славного! Адже про її вітця по всіх селах слава йшла. Перший багач був на весь повіт і ліпотент громадський. А тепер ось на яке зійшла!
Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жінка.
Перша жінка. Ну, або що?
Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!
Обі жінки (б’ють себе об поли руками). Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькі сусіди. То я ніби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.
Обі жінки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собі заходить? З шандаром. З тим самим, що її чоловіка до криміналу завдав.[332]
Жінки. Господи!
Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дівкою бувши. Він з того села, що й вона. А її брати силою видали за Миколу.
Жінки. Ну, се ми знаємо. Але з шандаром!
Настя. Він у неї два рази щотижня ніч ночує. Смерком приходить, досвіта відходить. Він, бачите, нібито за Миколовими спільниками пошукує. Мойому чоловікові сам так казав, аякже!
Жінки. Господи!
Ява четверта
Анна, жінки і Настя.
Під час тої розмови сцена звільна заповняється парубками і дівчатами. Вони стоять купками, гуторять,[333] сміються. Старші жінки і чоловіки одні проходять улицею, другі заходять у коршму або виходять із неї.
Анна (входить одягнена понедільному, оглядається боязно і наближується до сидячих жінок). Слава Ісусу Христу.
Перша жінка (холодно). Слава навіки!
Анна. А не було тут?.. (Уриває і озирається.)
Друга жінка. Ви за своїм чоловіком озираєтеся? Ні, не було його тут.
Анна (обертається до неї залякана). За чоловіком? Ні, я не за чоловіком.
Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що він дуже слабий.
Анна (мов непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя (так само). Та вішати його мають.
Анна (стрепенулася, а далі, бачучи, що Настя кпить з неї, відповідає також ущипливо). Вішати? Га, се така слабість, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то нехай покутує.
Настя (відвертається від неї плечима, до першої жінки). А знаєте, там один чоловік із Непитова сидів із ним у одній казні,[334] а тепер вийшов. То розповідав мойому чоловікові. «Переказував, — каже, — з вашого села Задорожний: „Просіть там мою жінку, аби мене хоч раз відвідала. Нехай мені який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай мені адвоката найме“».
Анна відходить на вулицю і щезає.
Ява п’ята
Ті самі без Анни. Парубків і дівчат сходиться більше. Гомін.
Перша жінка. Огидниця!
Друга жінка. Погане зілля!
Настя. Без серця вона! І відразу се було видно. Адже як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чесній жінці годиться! Де там!
Перша жінка. Цікава я, за ким вона тут шукала?
Настя. Та за ним, за ним! За своїм шандаром.
Перша жінка. Ба, а він хіба тут є?
Настя. Нині я виділа його в церкві. Видно, що є.
Друга жінка. Та й мені здається, що я його бачила, як ішов до війта.
Настя. Вона, певно, ждала на нього в хаті, а не можучи діждатися, пішла за ним по селі шукати.
Друга жінка. Ну, сього би вже було забагато. Хіба би весь стид загубила.
Настя. А ви думаєте, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут іще з ним і танцювати буде.
Жінки. Тьфу! Пек, осина!
Ява шоста
Ті самі, музики, потім війт.
Гомін серед молодіжі. Музики йдуть! Музики! Ладьте місце для музик!
(Кілька парубків виносять підвищену лаву з коршемних сіней і ставлять знадвору під стіною.) Ось так! Тут буде добре!
Музики, три селяни, один зі скрипкою, другий з басом, третій з решетом, входять, кланяються на всі боки, відтак вилазять на лаву, де їм тим часом поставлено стільці.
Вони сідають і потягають смиками по струментах, трібуючи[335] їх.
Гомін довкола, сміхи, жарти.
Сцена наповнюється.
Війт (виходить із коршми, грізно). А тут що?(Побачивши музику.) А ви що тут робите? Хто вам позволив?
Музики (встають, знімають шапки, скрипник говорить). Пане начальнику, нас закликали. Ми люди зарібни. Не наше діло питати дозволу. Нас закликали, казали що можна.
Війт. Хто вас