«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

вікном мотає пряжу на мотовило і числить нитки). Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять. (Зупиняється.) Семий день уже його нема. Чень нині прийде. І боюсь його, і жити без нього не можу. (Мотає далі.) Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очі і задумується.) Який страшний! Який грізний! А що за сила! Здається, якби хотів, то так би і роздавив мене і того… мойого… халяпу. Поглядом одним прошиб би. І чим страшніший, чим остріше до мене говорить, тим, здається, я більше люблю його. Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема у мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче! Ах! (Мотає далі.) Двадцять і одна, і дві, і три, і чотири. (Зав’язує пасмо.) Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга. (Мотає.) Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість…

Ява друга

Жандарм і Анна.

Жандарм (входить). Добрий день, Анно! Ти сама?

Анна (випускає з рук мотовило і веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тілький час?

Жандарм. Де чоловік?

Анна. Аж он у стодолі молотить.

Жандарм. Ну, що ж він?

Анна. Як то що?

Жандарм. Не дорікає тобі, не б’є, не сварить?

Анна. Він? Ані словечка. Навіть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хаті, нишпорить по господарстві по-давньому.

Жандарм. Ну, а ти не почала з ним розмову?

Анна. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид він мені. Лучче б був гнив собі в криміналі.

Жандарм. Ну, а як гадаєш, знає він про те, що зайшло між нами?

Анна. А хто його знає? Мені навіть натяком одним не дав сього пізнати.

Жандарм. Ну, але, може, сусіди наговорили йому?

Анна. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тілько тебе одного. (Приближається до нього, боязно.) Михайле, можна тебе обняти?

Жандарм обіймає її.

Анна. І поцілувати?

Цілуються.

Знаєш, давніше я, здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер! (Цілує його без пам’яті.) Любий мій! Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема!

Микола відчиняє двері, але, побачивши, що Михайло з Анною цілуються, цофається назад і запирає злегка двері.

Жандарм (шепотом). Він був.

Анна. Нехай собі! Не боюсь я його.

Жандарм. Ну, я також не страшків син. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тільки на хвильку забіг. Мушу ще піти до війта віддати йому письмо, а відтак прийду до вас на кілька годин. Прощавай! (Забирає карабін і відходить.)

Анна. А приходи! Ждатиму з підвечірком! (Береться знов мотати.) Так, він бачив нас. Ну, і що ж з того? Коли досі очі не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися від нього не думаю. Нехай робить зі мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав’язує пасмо.)

Ява третя

Микола і Анна.

Микола (входить з ціпом у руці). Ти сама, Анно?

Анна. Сама.

Микола. А той… шандар… пішов уже?

Анна. Пішов до війта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотів з ним що побесідувати?

Микола. Я?.. Ну, ні… Хіба так… пару слів… Але ні! Що мені з ним бесідувати?.. От, бачиш, свірка[341] в ціпі урвалася, то я прийшов зв’язати. Не маєш де мотузка?

Анна. Не маю. От на тобі прядива та виплети собі.

Микола. Та хіба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стіл шило, робить з прядива космики, наслинює їх і починає плести. Анна мотає далі, шепотом числячи нитки. Микола по хвилі.) Анно!

Анна. Чого тобі?

Микола. Так сей шандар, сей Михайло Гурман…

Анна. Ну, чого тобі від нього треба?

Микола. Я знаю, ти ще дівкою любила його… і тепер любиш.

Анна (перестає мотати і глядить на нього). Ну, і що ж з того?

Микола (понуривши голову). Та нічого. Хіба я тобі що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а відтак починає плакати і клонить голову до стола.)

Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?

Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає і наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так… так ані крихітки не любиш?

Анна. Ні.

Микола. І ніколи не любила?

Анна. Ні.

Микола. І не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зі мною по-давньому?

Анна. Ні. (Звішує голову.) Пропало вже.

Микола (відвертається). Га, видко, Божа воля така. Господи, пощо Ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю. А як прийшли пани і сказали мені: «Миколо, ти вільний, бачимо твою невинність» — Господи, то мені трохи серце не трісло з великої утіхи. Я крил у Бога просив, щоб додому якнайскорше залетіти, а тут застав таке… таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в криміналі против того видається мені раєм! (Ридає.) І за яку се провину мене Господь так тяжко карає? Чим я Його образив, чим прогнівав?

Анна. Цить, Миколо, не плач! І на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою віддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили.

Микола. Так що ж нам робити? Як жити?

Анна. Роби, що знаєш, що тобі сумління каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собі, — мені все одно.

Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе