«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

посипав. І в тій самій хвилі я побачив збоку світло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далі бачу, що стоїть на місці… І вже я нічого більше не думав, не міркував, тілько як не пущуся бігти півперек снігів, через якісь рівчаки, заметі та плоти. І Бог його знає, відки в мене стільки сили набралося. Гримнув чоловік собою з десять разів, то правда, але Богу дякую, що хоть кості цілі!

Микола. Ну, що ж, Богу дякувати! Але скажи ти мені, будь ласкав, що се з тобою? Відки ти взявся? Адже ж казали, що ти…

Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?

Микола. Ну, та що ти погиб, умер…

Жандарм (сміється ще дужче і підходить до нього. Микола цофається[320]). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небіжчик. Не віриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.

Микола (переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всміхається.) Ну, що ти дурниці говориш, Михайле? То не годиться з такими річами жартувати.

Жандарм (грізно). Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягає руку, Микола відскакує). А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, пощо я прийшов?

Микола. Ти? До мене?

Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха-ха-ха! Ото налякав! Ну, не бійся, бідолахо! Твоя душа не така-то дуже цінна річ, щоб аж мерці з гробу по неї приходили. Не бійся, ади, я живий чоловік, такий, як ти! (Плеще його по плечі.) А відки я тут узявся, се я тобі зараз скажу. Вернувши з війська, я продав грунт і хату і вступив до жандармів, ось уже три роки служу. Зразу на границі був, пачкарів ловив, а отсе пару неділь тому перенесли мене в сей повіт.

Микола. І чи не можна було відразу се сказати? А то на тобі! Взявся страшити мене небіжчиком. Ей, Михайле, Михайле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитає головою.) Ну, сідай та от вечеряй разом з нами.

Жандарм. Отсе справді розумне слово. (Бере за ложку і сідає коло столу.) Ба, а ви чому так пізно вечеряєте? Адже, певне, вже північ буде!

Микола. Адже я в такім самім був, як ти. Тілько недавно з дороги приїхав.

Жандарм (їдячи). З якої дороги?

Микола. Та з міста. Латри[321] возив на жупу та й так припізнився. Насилу додому допхався. (Їсть.) А ще мені лиха доля казала їхати на Купіння. Думав, що ближче буде, півперек лісу, а тим часом там замело так, що я троха худоби навіки не збавив.

Жандарм (кладе ложку і глядить на нього здивований). Що? Ти сеї ночі на Купіння їхав?

Микола. Таже їхав.

Жандарм. Попри купінську коршму?

Микола. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотів коні напоїти, та якась мара відро урвала. Почав було стукати до жидів, але якось ніхто не виходив, а я подумав собі: «Ей, уже й так додому близько!» Та й не достукавшися нікого, взявся та й поїхав.

Жандарм. А давно се було?

Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то від нас до купінської коршми ледво півмилі, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймні півроку їду. А тут чоловік сам-самісінький у лісі.

Жандарм. То ти сам їхав? І не тямиш, їхав ще хто за тобою?

Микола. Де там! Усі наші геть поперед мене виїхали, та й усі їхали на Радловичі, гостинцем.

Жандарм. Ну а в коршмі світилося?

Микола. Та було світло, але вікна були заслонені та й двері замкнені. Мабуть, жиди вже спали, бо на мій стук ніхто не обізвався.

Жандарм (воркоче). Ну, певно!

Їдять, мовчанка. Анна сидить на припічку, силується їсти, та не може.

Ну, спасибі вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку і встає.)

Микола. Замало.[322] Видихай здоров! (Встає також, оба сідають на лаві.)

Анна мовчки спрятує зо столу.

Жандарм (придивляється Миколі збоку). Ба, що се у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бійки!

Микола (змішаний). Я? Ха-ха-ха! Та куди мені до бійки? Я чоловік спокійний. А се ті нещасні латри сьогодні так мене доїхали. Тілько що я почав брати з купи поліна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на місці не забило.

Жандарм. Ов, то погана пригода!

Микола. Ой, най Бог боронить від такого зарібку!

Жандарм. А багато заробляєш на день?

Микола. Е, тілько того зарібку, як кіт наплакав. Вісім шісток на день. А кілько чоловік надвигається, намерзнеться, намучить себе і худобу і нагризеться, то відрікся б і того зарібку.

Жандарм (знов придивляється його лицю). Але тебе, брате, таки порядно ті поліна мусили заїхати. Ціле праве лице мов граблями подряпане.

Микола. Та кажу тобі, що як на мене з правого боку поліна гуркнули, то я думав, що вже мені голову на камуз розбили.

Жандарм (встає, проходиться по хаті і сідає ліворуч від Миколи, а потім глядить на нього). Ов, та бо у тебе і з лівого боку ще гірше каліцтво.

Микола (змішаний). А то я тим боком на землю впав, на ріще, та й так направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.

Жандарм (заглядає йому в очі). Е, та бо і спереду шрам на чолі, зовсім, як би хто подряпав. Ще й синці попід очима. Ей, Миколо, признайся, се не від полін!

Микола (ще гірше змішаний). Що ти знов! До чого маю признатися? Бігме Боже, що я з ніким не бився! Та й пощо би я тебе дурив?

Жандарм (сміється і клепле його по плечі). Ну, ну, Миколо, не бійся! Я нині твій гість, то не потребуєш мені ні до чого признаватися. Але се одно тобі скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно відразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобі ані руш не удається!

Микола (заляканий). Але ж скари ж то мене Господи!

Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радше, де ми пану шандареві постелимо. Пізня година, а ви оба помучені, пора спати.

Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається сюди й туди по хаті, та не може потрапити на