Пігмаліон - Бернард Шоу

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (зачудовано). Замочили?

ЕЛІЗА. Ну! А то чого б це їй помирати від інфлюенци? За рік до того в неї дифтерія була. Я сама бачила: вона аж посиніла вся! Вже думали, гаплик старій. А батько мій узяв ложку та й улив їй джину в горлянку. Так слухайте, раз-два оклигалась, ще й півложки відгризла!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (приголомшена). Боже мій!

ЕЛІЗА (додаючи нові аргументи). Ну, скажіть ви, на милість, чого б оце така здоров’яга та й померла від інфлюенци? А хто тепер знає, де її солом’яний капелюх — той, що до мене мав перейти?! Поцупили — точно вам кажу! Тут справа ясна, хто капелюха поцупив, той і тітку замочив!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. А що означає «замочив»?

ГІҐІНС (поспіхом). А… це таке модне світське слівце. «Замочити» значить «убити».

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (до ЕЛІЗИ, з жахом). Невже ви справді вважаєте, що вашу тітку вбили?

ЕЛІЗА. Атож! Ті, з ким вона жила, і за шпильку могли вбити. А тут цілий капелюх!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. А проте, гадаю, не слід було вашому татові вливати хворій алкоголь. Це справді могло її вбити.

ЕЛІЗА. Кого?! Її?! Та для неї джин був — як материнське молоко! А батько мій сам стільки того джину перехиляв, що знав-таки що й до чого.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Цебто, ви хочете сказати, що ваш батько випивав?

ЕЛІЗА. Випивав?! Та він і зараз не просихає!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Бідолашна, уявляю, як ви від цього потерпаєте!

ЕЛІЗА. Анітрохи! Я ж бачу, що воно йому лише на користь. Не те щоб він гатив без передиху. (Весело). А тільки так… Часом, коли, так би мовити, находить. А тоді як вип’є — то хоч до болячки прикладай. Мати й сама, бувало, дасть йому чотири пенси, та й наказує не вертатись, доки не нап’ється як слід, бо він тоді одразу робився веселий та лагідний. І скільком-бо жінкам приходиться споювати чоловіків! Бо інакше життя ж од них нема! (Почувшись зовсім як удома). Воно ж от яка штука… Коли в людини, приміром, є якась совість, так вона ж тверезу душу гризе та й гризе! І що тоді за настрій! А перекине людина чарочку — так де те горе й ділося! (До ФРЕДІ, який корчиться від невтримного сміху). Що таке?! Чого це ви ржете?

ФРЕДІ. Ця нова світська говірка! Як здорово це у вас виходить!

ЕЛІЗА. Якщо я розмовляю як треба, то навіщо сміятися? (До ГІҐІНСА). Може, я щось зайве сказала?

ПАНІ ГІҐІНС (випередивши сина). Ні, ні! Що ви, панно Дулітл!

ЕЛІЗА. Слава тобі Господи! (Захоплено). От! Так я ж і кажу…

ГІҐІНС (підводиться й дивиться на годинник). Гм!

ЕЛІЗА (озирається на нього і, збагнувши натяк, теж підводиться). Що ж, мені час іти. (Усі встають. ФРЕДІ прямує до дверей). Було дуже приємно познайомитись. До побачення. (Прощається за руку з ПАНІ ГІҐІНС).

ПАНІ ГІҐІНС. На все добре.

ЕЛІЗА. До побачення, полковнику!

ПІКЕРИНҐ. До побачення, панно Дулітл! (Тисне їй руку).

ЕЛІЗА (кивком голови прощається з рештою). До побачення!

ФРЕДІ (відчиняє перед нею двері). Ви йтимете через парк, панно Дулітл? Дозвольте мені…

ЕЛІЗА (бездоганно артикулюючи). Пішки?! Чорта з два! (Усі приголомшені). На таксі поїду! (Виходить).

ПІКЕРІНГ, ледь перевівши подих, падає у крісло. ФРЕДІ вибігає на балкон, аби ще раз глянути на ЕЛІЗУ.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (ще не отямившись від приголомшення). Ох, ніяк не звикну до цих нових звичаїв.

КЛАРА (з невдоволеним виглядом падаючи в єлизаветинське крісло). Годі, мамо, годі! Ви такі старомодні, що люди подумають, ніби ми ніде не буваємо.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Можливо, я й справді дуже старомодна. Але, сподіваюся, що ти, Кларо, уникатимеш таких слів. Я вже звикла, що в тебе на кожному кроці як не «гидота», то «свинство», а чоловіки — не інакше, як «паскуди». Проте я глибоко переконана, що такі манери — непристойні й нешляхетні. А те, що ми допіру чули, — то й поготів! А як гадаєте ви, полковнику?

ПІКЕРИНҐ. Мене не питайте. Кілька років я прожив в Індії, а за цей час уявлення про манери настільки змінилося, що іноді навіть важко сказати, чи ти на званому обіді, чи в портовій таверні.

КЛАРА. Це справа звички. В цьому нема нічого ані поганого, ані доброго. Здебільшого на такі слівця ніхто не звертає уваги, а тим часом їхня незвичність додає буденним фразам певного шику. І взагалі, ця нова говірка здалася мені цілком безневинною і навіть дуже милою.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (встає). Ну, що ж… Гадаю, нам час іти.

ПІКЕРИНҐ та ГІҐІНС підводяться.

КЛАРА (теж підводиться). Ой, справді! В нас же на сьогодні ще аж три візити. До побачення, пані Гіґінс! До побачення, полковнику! До побачення, пане професоре!

ГІҐІНС (вкрай неохоче підводиться з канапи й супроводжує її до дверей). До побачення! І не забудьте випробувати нову говірку — під час своїх аж трьох візитів! Головне — не хвилюйтеся і добряче їм ушкварте!

КЛАРА (розпливаючись усмішкою). Обов’язково! До побачення! Вся ця вікторіанська благопристойність — така дурість!

ГІҐІНС (спокушаючи її). Хай їй чорт!

КЛАРА. Дідька їй лисого!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (яку аж пересмикує). Кларо!

КЛАРА. Ха-ха! (Виходить, безмежно рада, що так швидко засвоїла нову світську моду. Зі сходів лунає її дзвінкий сміх).

ФРЕДІ (немов звертається до небес). І скажіть мені після цього… (Неспроможний впоратися з напливом почуттів, уриває свою риторику й підходить до ПАНІ ГІҐІНС). До побачення.

ПАНІ