Король стрільців - Іван Керницький
Тут бистроїзний поїзд нашої розповіді змушений переставитись на бічні рейки, а то з двох основних причин:
1) «Треба ВШ. Читача запізнати з новою фіґурою — паном Тоськом, студентом 1-го року медицини, що колись у Пласті, ще до його розв’язання панською Польщею, носив псевдо «Баняк». Носив теж модні тоді окуляри в роговій оправі «а ля Штайґер».
Оцей пан Тосько, мимоходом кажучи, мав одну цікаву звичку: коли виходив з викладів з просекторії на Пекарській вулиці, то любив завжди щось крадькома всунути до кишені: то голінну кісточку відкрутив із шановного кістяка, або вкрав декілька ребер, або хоч відкраяну, під час секції трупа, руку. А потім цими деталями мертвого організму страшив дівчат, які, зовсім слушно, прозвали його за те «варіятунцьом».
2) І врешті — треба ВШ. Читачеві з’ясувати докладніше ролю «шкарпів» у місцевому побуті, зокрема в товариському секторі, включаючи сюди й батярів із Сихова й Давидова.
Короткий топографічний виклад про «шкарпи» буде тут, гадаю, дуже побажаний. Вони тягнулись, як знаєте, вздовж залізничного шляху Львів-Станиславів, від Чернівецького моста, званого теж мостом Меркурія, аж до Персенківки. Обабіч колії п’ялися вгору, ніби стіни зеленого тунелю, два спадисті береги, порослі травою та всякими чарівними квітками, серед яких переважали мачки, волошки, ромашки і батіжки. Коли шкільний ходорівський поїзд затримувався під сиґналом, школярі вискакували з вагону, рвали ці квіточки і подавали через вікна панянкам, поки машиніст не настрашив їх свистом, що поїзд рушає.
А зверху росли кущі тернини, черемхи, свербивусу, дикої рожі та всякі інші ґоґодзи, що навесну обливались молочним і рожевим цвітом, восени ж рябіли і синіли ягодами. Повно там було утоптаних стежечок та доріжок і не менше полянок з витовченою травою… Знать — не одна закохана пара знаходила тут свій солодкий азиль на лоні природи, і не одне передміщанське тіло заживало сонячних купелів.
Щоправда, ці милі й культурні розваги часто псували поїзди, які зараз за Чернівецьким мостом сповільнювали темп, беручи великий закрут, і ніби навмисне пускали тоді по корчиках плахти чорного диму з льокомотива. Від цього найбільше терпіли закохані, бо мусіли чхати від проклятого диму, а тим самим зраджувати своє місце постою.
Над Чернівецьким мостом взагалі повис був якийсь фатум. Його теж називали мостом самогубців, а то по тій причині, що з нього любили скакати, просто під колеса поїзду, нещасливо залюблені і «зрізані» при матурі семінаристки. При такій оказії вони одягалися в усе чорне, навіть в жалобну білизну. Але не ліпшу марку мав і черговий міст, так званий «Червоний», бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних.
Опис «шкарпів» був би неповний, якби ми не згадали незлим-тихим словом картограїв. Брешуть всякі Достоєвські, що змальовують нам грачів у характері засуджених [так в оригіналі; можл. «засмуджених». — Прим. верстальника] оселедців, з вибляклими очима і з труп’ячими відтінками на обличчі, що сидять в закопчених від диму сигар кабінетах і поза «образками» світу Божого не бачать!
Бо наші, львівські, картограї якраз любили природу, простір, привілля! Любили грати в карти на свіжому повітрі, на «шкарпах», як непричком, знаний всім кіндер Филипович, Ясьо Окрегота, Базьо Босий, мій неоцінений пан інструктор і його колежка Тосько «Баняк». Та й, здається, і не може бути більшої радости з життя, як простелити собі на мураві коца, поставити в холодочок пляшку пива, а коло себе покласти коробку цигарок чи тютюнцю, та й рипати цинциличку від ранку до вечора.
При тому ще існує така комбінація, що ти роздягаєшся аж до «швімків» і маєш подвійну насолоду: граєш в карти й опалюєшся на сонечку, втягаєш в себе ультрафіолетові промені, набираєш мідяного полиску. А коли сонечко добре пришкварить, тягнеш коца за вуха в холодок, у затінок, під черемху, чи якусь іншу акацію: черемха пахне, пташки цвірінькають, а ти собі як хропнеш, то аж вечірня прохолода тебе розбудить!
З чого виходить конклюзія, що пан Макс і його колежка не були якісь налогові, професійні картограї, і це, між іншим, факт. До того ж сама, страшно тоді популярна на Богданівці «тисячка» не була газардна гра, я радше назвав би її заморокою, як грою, бо тягнулася в нескінченість і забагато було коло неї секретарства. Пиши та й пиши, рахуй пункти, додавай плюси, віднімай мінуси, а кінець-кінцем виходить таке, що ти нічого не виграв і не програв, тільки часу собі збавив. Та це якраз і була така гра — щоб забити час, що його в старому краю нікому не бракувало.
Звичайна річ — наші друзі були не від того, щоб заграти час-від-часу щось «коротке» — «очко» або «фербля», тим паче, коли їм накинувся під руки фраєр з повним баламутом. Можна сказати, що на таку оказію вони тільки й чекали…
І дочекались!
Гість, що тоді до них приблукався, навіть і не був особисто їм знайомий, хоч по «шкарпах» крутився частенько, і уважний обсерватор міг би винести таке враження, що цей добродій тільки те й робить, що підглядає, як під корчиками шуткують хлопці з дівчатами. Може, саме для тих шляхетних цілей він і носив театральну льорнетку в кишені сурдута?.. З вигляду подобав на поштового емерита, проте міг колись бути: інспектором акцизи, або й фінансам, бо мав дуже влізливі очка і тонкий, гострий, рухливий ніс, один з таких спеціальних носів, що, здається, залізе в кожну шпарину і все звітрить.,
Добродій носив твердий комірець або «парканик» під бородою і поперечну краватку, сиріч «мотилька», доволі брудні маншети, штани високо підтягнені на шлейках, трохи не під саме горло, а до блискучого лоба мав прикляйстровані рівно чотири мокрі волоски. Сурдутина перевішена через лікоть, а капелюх «панама» у руці, і так стояв оподалік, втираючи чоло
