Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

та простягнула Галі чималого листа з центрального архіву Німеччини. У ньому зазначалося, що аристократичної гілки Бубліків взагалі не існує ні в Польщі, ні будь-де у світі. Виявилося, що дідуган — іще той пройдисвіт. Він підробив папери, причому зробив це власноруч. Мав мерзотні плани втертися в довіру Ельзи й пожити трохи її коштом. А можливо, розраховував на щось більше. Вчора фрау Краге отримала цього сумнозвісного листа, влаштувала Хенріку нічний допит, на якому він у всьому зізнався й палко цілував їй ручки, вимолюючи пробачення. Ельза пробачила, бо він неабияк виконував свій подружній обов’язок. І от маєш: зранку-раненько вона не знаходить біля свого тіла, позбавленого зайвого жиру хірургічним шляхом, прощеного Хенріка. На додачу до цього — розпанаханий гаманець на підлозі… Виходить, тікав серед ночі, аж перечіпався.

— Двісті марок! — протяжно промовляла Ельза Краге, і Галина розуміла, як їй боляче усвідомлювати, що її зрадили за якихось двісті марок.

Але далі німкеня голосила:

— Цілих двісті марок впали мені на голову, і якесь одоробало їх вкрало-о-о!

Попри свою схильність до випрошування готівки фрау Краге справно платила Галині за її роботу. Раз на тиждень посеред вітальні в урочистій обстановці під музику Шопена хазяйка після довгої промови вручала Халлі білий конверт із акуратними новенькими купюрами по двадцять, п’ятдесят і десять марок. Пані Манькович ішла до себе нагору й ховала скарб, перераховуючи перед цим усі гроші, зважуючи їх на долоні, милуючись різноколірними банкнотами. Тоді брала двадцятку, а то й півсотні й вирушала в середмістя Берліна. Відвідувала музеї. Довго дивилася на погруддя Нефертіті, що було виставлене в Єгипетському музеї, але не знаходила нічого цікавого. На малюнках ця цариця виглядала значно краще, більш романтично. А тут — не мала одного коштовного ока. Експозиції берлінських музеїв не могли вразити Галину Сергіївну, яка ще замолоду відвідувала Ермітаж у Ленінграді та Третяковку в Москві.

Німецька столиця дивувала і вражала українку сучасним мистецтвом, вуличним.

Розмальовані скульптури ведмедів — символів Берліна, що стояли у різноманітних, іноді дуже смішних позах вздовж центральної Фрідріхштрассе, повертали у дитинство та мимохіть примушували всміхатися. Галя, незважаючи на вік і не звертаючи уваги на затурканих пострадянських туристів, що кидали на неї осудливі погляди, залазила на зеленого, розцяцькованого блакитними ромашками, гладенького ведмедика. Обіймала його за шию й декілька хвилин лежала, заплющивши очі та прислухаючись до звуків великого міста. Започаткували такий спосіб релаксації азійські студенти, берлінці його підтримали. Чи не на кожній скульптурі сидів чи лежав молодий мешканець мегаполіса. Не займали лише стоячих ведмедів. Хоча якось Галя бачила, як дівчисько за допомогою друга забралося на шию розписаного, наче карта світу, ведмедя й сиділо там, цілуючи нерухомого велетня в маківку. Представники численних табунів мандрівних туристів наважувалися хіба що зробити фотопортрет біля цих скульптур.

7

— Халло, сюди! — Несамовитий вереск розпанахав спокій напівсонного маєтку.

Кричала хазяйка. Поки стривожена Галина на ходу вдягалася й бігла східцями донизу, до неї не долинув жоден звук. У домі все стихло, завмерло. Жінка, відхекавшись, увійшла до покоїв фрау Краге і вклякла… Перед нею в кріслі сиділа стара з розплющеними скляними очима. Скрючені пальці заморозило в благальному жесті, губи в німкені посиніли. По плечах аристократки ходили коти, залишаючи на її ультрамариновому кардигані руді волохаті сліди. Господиня була мертва, сумнівів не виникало… Халла відвела очі від небіжчиці.

Пані Манькович не була готова до такої розв’язки. Якщо викликати поліцію чи хоча б «швидку», в нелегалки неодмінно поцікавляться, хто вона така, спитають документи. А коли виявиться, що вона не має права на проживання у Німеччині, — вишлють, депортують. Чула чимало таких розповідей від Ольги та Леоніда…

Раптом двері рипнули. До старої ніколи ніхто не приходив, а тут, маєш, у таку зворушливу мить когось принесло. Галина озирнулася: перед нею стояли собаки. Лишень вона видихнула з грудей повітря, усвідомивши, хто спричинив ці звуки, як…

— От тобі маєш! — патетично прорік хтось голосом фрау Краге.

Галя фізично відчула, як на її голові волосся стало сторч. Вона боялася повернутись у той бік, де ще секунду тому бачила небіжчицю й звідки пролунала остання фраза.

— Чого не викликала поліцію? — допитував Галину фантом покійниці.

Покоївка прошепотіла, що час їй їхати додому, що вона надто багато на себе бере, так недовго й з глузду з’їхати… Обережно, аж чула, як скриплять хребці, повертала голову до крісла, в якому знаходився труп… Замість мертвої фрау Краге на Галину дивилася жива-живісінька німкеня.

— У тебе немає візи? — захихотіла стара. — Я тебе перевіряла. Я вмію робитись мертвою. Коли була молодою, закінчила курси акторства… — Вона залилася сміхом, що нагадував куряче квоктання.

Галина й собі заходилася нервово реготати, цей прояв веселощів перейшов у плач, який завершився тривалою істерикою. Заспокоївшись, зізналася, що дійсно не має ніяких документів, що може хоч сьогодні їхати додому, що втомилася і більше не здатна працювати. Стара вислухала Галину, простягла руку і погладила її по голові, як мати.

— Я все зроблю… Я можу витребувати для тебе офіційний дозвіл на роботу… — сказала фрау. — Лише пообіцяй, що не кинеш мене, допоки я не помру.

У Галини серце впало десь аж під коліна. Вона пообіцяла… І щойно це зробила, підступний внутрішній голос прорік: «Все! Більше ти не побачиш Київ».

* * *

На день народження фрау Краге завжди готувала Галині подарунок. Десятого липня того року, як вона почала працювати, отримала годинник. Не надто дорогий, але швейцарський, кварцовий, досить непоганого дизайнерського виконання; на п’ятдесят п’ять — золоті сережки, але не такі, як зараз продають у ювелірних крамницях, а старовинні. Галя розчулилася, обидві жінки тоді виплакалися вволю, згадуючи кожна своє.

Пані Манькович не встигала за зростанням цін на нерухомість в Україні. Лише вона назбирувала вісім тисяч, як ціни підстрибували до п’ятнадцяти. Мала п’ятнадцять — просили вже двадцять п’ять…

На межі століть фрау Ельза почала платити Галині більше, та ще й новими грошима — євро, але завжди у день зарплати нагадувала