Гордівниця Злата - Тамара Крюкова
— Оглядаєшся, любчику? Подобається тобі тут?
Хлопчик здригнувся. У Віщунки була дивна манера з’являтися зовсім несподівано.
— Ніколи не бачив більш похмурого місця, — буркнув Гліб.
— Це тобі здається, тому що тут неприбрано й недоглянуто. А звідки бути порядку, коли сюди, вважай, десять років людська нога не ступала, — сказала Відьма.
— Неправда! Ви приховали від мене, що зустрічалися з Гордієм.
— Хіба не він передав тобі мою звісточку? — посміхнулася Віщунка.
— Але ви приховали, що він бував тут.
— А ти хіба запитував, де я його бачила? Це сталося в день полювання, коли він заблукав у лісі. Тоді ж я і взяла з нього слово, що він влаштує нашу зустріч, а за це вивела його з лісу на протоптану стежку. Можу заприсягтися, що я розповіла йому, хто справжній син короля.
— Гордій усе знає? — здивувався хлопчик.
— Аякже! Я навіть пообіцяла, що цей замок належатиме йому, якщо він добровільно визнає в тобі королівського спадкоємця.
«Ось чому домовик називав Гордія хазяїном», — зрозумів Гліб і розгублено промовив:
— Але він нічого про це не сказав.
— Тому що він хитрий. Обкрутив тебе кругом пальця й залишився в палаці. Твій удаваний братик усе розрахував і тебе з рідного дому вижив, — у напускному співчутті заквоктала Віщунка.
— Але ж це підло! — вигукнув Гліб.
— Звичайно, — погодилася стара. — Моя тобі порада: не прощай образи. Відплати Гордію тією самою монетою, щоб усе було по справедливості.
— Авжеж, я цього так не залишу, — з запалом підхопив Гліб.
Відьма ледь не підстрибнула з радості. Вона ж думала, хлопчиська доведеться довго умовляти, і не очікувала, що він погодиться з такою легкістю. Варто лише трішечки підштовхнути його, і він остаточно потрапить у пастку.
— Дякуй, що живий залишився, — продовжувала нацьковувати вона, — адже Гордій, дізнавшись про силу кубка, мав намір тебе отруїти.
Яким би не був Гордій, Гліб не міг повірити, що брат здатний холоднокровно підсипати йому отрути.
— Не може бути!
— Твій братик занадто підступний. Поки він живий, тобі не повернутися додому. Його треба позбутися, — зловісно проказала відьма.
— Ні! Нізащо! Ніколи!
Гліб так бурхливо запротестував, що Віщунка остовпіла.
— Ох, до чого ж ти впертий. Я тобі хочу добра. Не ти його, то він тебе, — вмовляла стара.
— Нехай. Але я не дам йому отрути, — уперто повторив хлопчик.
Відьма не витримала його погляду й відвела очі. Хлопчисько виявився міцним горішком. На нього не слід було занадто тиснути, щоб не сполохати. Стара вирішила пошукати іншого підходу. Вона розтягнула губи в посмішці.
— Що ж це я, забалакалась і забула, що ти в мене не годований. Усе давно холоне, — заметушилася вона.
Стіл у трапезній був накритий точнісінько як вдома. Навіть порцелянові тарілки й крохмальні серветки були такі ж, як у палаці. У Гліба защемило серце.
— Чого бажаєш поїсти? — послужливо запитала Відьма.
— Мені все одно, — байдуже знизав плечима хлопчик. Зараз був не час коверзувати.
— А все-таки? — наполягала стара.
— Омлет з чорносливом, — буркнув Гліб.
Відьма підняла з блюда кришку. Побачивши свіжий, просто з жару, омлет з чорносливом, Гліб відкрив від подиву рота.
— А якби я замовив млинці з джемом?
Віщунка поставила кришку назад. Гліб думав, що вона розсердилася й вирішила залишити його голодним, але стара знову відкрила блюдо. Цього разу там лежала гірка гарячих млинців.
— Як ви це робите? — здивувався Гліб.
Дивний фокус відірвав його від похмурих думок і він знову відчув симпатію до Віщунки. Раніше він не зустрічався з чарами, але, начитавшись казок, був упевнений, що злі чаклунки вміють робити тільки хробаків, жаб або п’явок.
— Я знаю пару-іншу потрібних словечок, — посміхнулася Віщунка й уїдливо додала: — їж, не сумнівайся. Я не Гордій, щоб тебе труїти.
Гліб пропустив зауваження повз вуха. Він так зголоднів, що з жадібністю накинувся на їжу.
У міру того як млинці танули, він розмірковував, чи варто прямо розпитати Віщунку про кубок, але потім вирішив не довіряти старій і вирушити на пошуки потай від неї.
— Можна я погуляю по замку? — запитав він після вечері.
— Звичайно, любчику, ти
