Гордівниця Злата - Тамара Крюкова
Гліб обернувся. Біль, страх і страждання, які він прочитав в очах матері раптом протверезили його. Крізь завісу ненависті його раптом кинджалом простромила думка: «Якщо я дам йому отруту, то стану таким же, як він».
— Не пий! Там отрута! — Хлопчик вибив кубок з рук Гордія, коли той уже готовий був пригубити його.
На душі в Гліба стало легко, наче він скинув з себе важкий тягар.
Гордій зблід як полотно. Він обернувся до батька й у люті викрикнув:
— Він хотів отруїти мене. Ви чули? Він хотів отруїти мене. Покарайте його. Ув’язніть його!
Злата підскочила до Гліба й пригорнула його до себе. Від її дотику та ласки в ньому щось прокинулося, і він заплакав, не соромлячись прояву слабкості й не намагаючись стримати сліз, які мов горох покотилися йому по щоках.
Король розгубився. Він не розумів, що відбувається, і вперше не знав, що робити. Але треба було приймати рішення.
— Облиш його. Він тільки що хотів отруїти нашого сина, — наказав він дружині.
— Ні. Він ніколи б не зробив цього, тому що він має душу. Він мій єдиний син і зараз доведе це. Наповніть кубок, — розпорядилася Злата.
Гліб хотів сказати, що кубок отруєний, але згадав погрозу відьми. «Краще випити отруту, ніж стати в’язнем дзеркала», — подумав хлопчик і, замружившись, зробив великий ковток.
Він пив, кожної миті очікуючи, коли почне діяти отрута. Осушивши кубок до дна, Гліб відчув, що в залі щось відбулося. Усі в мовчазному здивуванні уп’ялися в нього. Гліб обвів присутніх здивованим поглядом. Король поклав йому руки на плечі й тихо промовив:
— Син.
Гліб не розумів, чому батько раптом пробачив його, і раптом погляд хлопчика упав на кубок. Той був не мідним, як колись, а золотим з викладеною коштовним камінням королівською короною.
— Чи зможеш ти простити мене? — запитав батько.
«Ніколи нікому не прощай…» — у пам’яті Гліба сплив один з уроків Віщунки. Хлопчик на мить задумався й впевнено сказав:
— Так. Мені здається, я навчився прощати.
Король обернувся до Гордія.
— Але хто ж тоді ти?
Гордій, як загнаний звірок, озирався на всі боки. У ньому не залишилося й сліду колишньої самовпевненості.
— Це неправда! Він самозванець. Це все витівки Віщунки. Я справжній принц. Я одержу владу! Трон повинен бути моїм! — істерично викрикнув він і, опустившись на коліна, заридав.
— Тобі потрібна тільки влада? — збентежено запитав король, тільки тепер усвідомлюючи істинну мету свого улюбленця.
— Прости його. Головне — усе з’ясувалося й ми знайшли свого сина, — примирливо промовила Злата.
Зненацька центром залу пронісся вихор, здійнявши спідниці придворних дам і змусивши зляканих людей відступити. Перед троном з’явилася Віщунка. Злата загородила собою сина й гнівно скрикнула:
— Як ти насмілилася прийти сюди, стара відьмо?!
— Я за своїм прийшла, не за чужим. Борг повернути треба, — зловісно проговорила Відьма й змахнула руками. Просто посеред тронного залу виникло величезне дзеркало, розсічене посередині тріщиною, схожою на блискавку. Гліб відразу впізнав його, і в нього боляче защемило серце. Настав час розплати за те, що він не виконав наказу Віщунки.
«Зате тепер усі знають, що я не брехун і не злодій», — думкою підбадьорив він себе й ступнув до відьми.
— Я готовий.
На подив Гліба, стара здійнялася, мов ужалена, і злобливо прошипіла:
— Надумав сміятися наді мною, мерзенне щуреня?! Геть! Настане час, і я доберуся до тебе.
Вона пробурмотіла заклинання і, повернувшись до дзеркала, простягнула до нього руки.
У дзеркалі з’явилася неясна фігура. Поступово вона ставала усе виразнішою.
— Агнеса! — пронеслося серед присутніх.
Гордій не міг стримати тремтіння, яке охопило його. Проти своєї волі він повільно попрямував до дзеркала. Чорна герцогиня пішла йому назустріч. З кожним кроком вона змінювалася. Волосся світлішало, ставало коротшим і завивалося в кучері. Очі з чорних, мигдалеподібних перетворилися на блакитні, як весняне небо. Невідома сила штовхала Гордія вперед. Тієї миті, коли він уперся руками в холодну дзеркальну поверхню, герцогиня Агнеса зникла. З дзеркала на Гордія дивилася його точна копія. Хлопчик з криком болю і розпачу зробив останній крок. Тверде скло заколихалося й поглинуло його, перетворивши на просте відображення.
— Тут якась помилка. Це я, а не Гордій повинен був стати в’язнем дзеркала, адже я не зумів перемогти його, — проговорив вражений Гліб.
— Навпаки, ти переміг, — чітко донеслося з юрби, і до трону протиснулася людина в чорному плащі з зірками й такому ж гострому капелюсі. — Якщо відплатити за зло тією ж монетою, то вийде ще більше зло, — сказав чарівник. — Ти відмовився від помсти й пошкодував Гордія, а отже, виявився сильнішим за нього. Перемогти зло можна тільки добром, і цьому треба вчитися все життя.
— Що ж тепер стане з Гордієм? — з