Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

— Але як?

— Не вибачай образ. За кожне зло відплати сторицею. Помстися! — сказала Віщунка, буравлячи хлопчика поглядом.

— Ні, цим я усе ще більше зіпсую, — зітхнув Гліб, подумавши, що батько розлютився б ще більше, якби він нам’яв боки Гордію. — От якби мені пощастило зробити подвиг!

Дивлячись у чисті, безневинні очі хлопчика, Віщунка ледве не заскреготала зубами від злості. Після всього, що сталося, він ще мріє про подвиги!

— Пусте! — викрикнула стара.

Вона ладна була розтерзати на шматки непокірного хлопчиська.

«Ледве від землі відріс, а надумав мені протистояти, — думкою бушувала відьма. — Весь у свою вперту матусю! Не може бути, щоб я не зуміла впоратися з таким сисунцем. Якщо не переломити його зараз, то потім уже не здолати».

Вчасно похопившись, стара опанувала себе. Коли вона заговорила, голос не виказав гніву, який клекотав у ній.

— Ти ще занадто мало знаєш життя. Хочеш, я навчу тебе, як стати сильним і перемагати?

— Так. — Гліб не задумуючись схопився за таку привабливу пропозицію.

— Для початку дам тобі пораду: нікому не вір. Кожен готовий зрадити. Усі думають тільки про свою вигоду.

— Ні, не усі. Адже ви допомагаєте мені просто так, без усякої винагороди, — заперечив Гліб.

При цих словах відьму аж пересмикнуло. «Від цього хлопчиська мене грець поб’є!» — подумала вона, але, видавивши із себе посмішку, уголос вимовила:

— Звичайно. У мене ніякої користі немає. Але я виняток.

За розмовою вони дійшли до просторих гостьових покоїв. Стара відкрила навстіж двері й жестом запросила Гліба зайти. На радість хлопчику, ця кімната виявилася не такою похмурою, як усі інші. Тут яскраво горіли світильники. Ліжко було постелене, ніби Віщунка знала заздалегідь, що в неї буде гість.

— Лягай-но спати. Ранок мудріший від вечора. Може, тоді ти мій урок краще засвоїш, — солоденько проговорила стара.

Гліб покірно ліг у ліжко. Він не знав, що ніч і день переплуталися в чорному замку, і з приходом темряви життя тут тільки починається.

По Лисячій Норі пронісся протяг. Потривожені кажани зірвалися з насиджених місць, і з пронизливим пищанням почали носитися під низьким склепінням. Пугач стрепенувся й розплющив жовті очі-тарілки. Згорнена кільцем змія підняла голову й насторожено застигла. І раптом, не знати звідки налетів смерч. Повітряний стовп закрутився між підлогою та стелею, несамовито змітаючи зі столу склянки з зіллями. Раптом вітер стих, і посеред нори з’явилася Віщунка.

— Яка ж я зла! — скрикнула вона, тупнувши ногою.

— Ну, тепер нач-ч-чувайся, — прошипіла змія пугачу й залізла в щілину подалі від гніву господарки.

— Угу-угу, — погодився пугач, ховаючись у темному закутку.

— Що ти угукаєш? — прикрикнула на нього відьма і, повалившись на кривоногий табурет, сварливо пробурчала: — Теж мені, помічники. Ні, щоб хазяйку зустріти, привітати, чайком з вовчими ягідками почастувати, так куди там! По щілинах поховалися, дармоїди.

— Щ-що ти ш-шумиш? На щ-що с-серди-та? — запитала змія, обережно висовуючись з укриття.

— Спробувала б ти на моєму місці з хлопчиськом повозитися. Ніяких сил не вистачить. Наче хлопець як хлопець, а глибше копнеш, отут він весь для нашої справи зіпсований. Його даремно скривдили, з дому прогнали, а в ньому ненависті й злості — й на копійку немає! Задумав подвиг учинити. Як воно?

— Неч-чувано! — підтвердила змія.

— От і я кажу, де це бачено, щоб мале хлопчисько таку досвідчену відьму цілий день як на голках тримало. Від нього чеснотою як блискавкою шибає. Ох і намучилася я!

— А якщо його полохнути, полохнути? — запропонував пугач.

— Усе б тобі полохати, пташині мізки.

— А яка користь з того? — покосилася на нього відьма. Ніяк не збагну, як вселити в нього ненависть? Без цього він для мене втрачений.

— Пус-сти в діло кубок. Нехай він с-сво-єму братику з нього отрути випити дас-сть, — порадила змія.

— Ого, ого! — здивовано прокричав пугач і застеріг: — Утратимо свого. Гордій кубок пригубить, той його погубить. Угу.

Віщунка на мить задумалася, а потім хитро посміхнулася:

— Шипучка права. Гордій — не велика втрата. Його душа давно в моїй владі. Більше мені з нього взяти нічого. От якщо Гліб йому отрути дасть, то сам до мене в тенета потрапить, не вирветься. А хто стане королем, мені різниці немає. Тільки цей паршивець краще сам помре, а отрути ворогу не піднесе. Може, ти що порадиш? — звернулася вона до змії.

— Є з-з-замір, — прошипіла та.

Вона виповзла з укриття й плавно, наче срібний струмок, підтекла до столу. Луската