Гордівниця Злата - Тамара Крюкова
— Нова річ! З ким же я міг, скажіть будь ласка, вас поплутати? Я на зір не скаржуся. Тим паче, що народу тут останнім часом не так багато. Коли ви тут спочатку опинилися, я ще страх як здивувався: звідки в нашій глухомані хлоп’яті взятися? Я вашу особу гарненько роздивився. На вас тоді ще костюмчик такий був, як у мисливців. Гарненький такий.
— Як у мисливців? — повторив Гліб. До нього тільки тепер дійшло, що Черепичник бачив Гордія. Але брат ні словом не обмовився, що під час полювання відвідував покинутий замок.
Черепичник продовжував:
— Гості в тутешніх краях нечасті, правду кажучи, ви перший. А коли я побачив, як Віщунка перед вашою персоною хвостом мете, то відразу зметикував — неспроста. От я і підслухав вашу бесіду, тому й знаю, що ви — наш хазяїн.
Чим далі, тим більше розмова з Черепичником заінтриговувала хлопчика, відкриваючи нові таємниці й у той же час задаючи загадки. Навіть якщо Гордій ненароком заблукав сюди, чому Черепичник так завзято називає його хазяїном? І головне, чому Віщунка не розповіла про те, що знайома з Гордієм? Уперше недовіра до старої ворухнулася в душі хлопчика. У пам’яті спливли слова Віщунки: «Нікому не довіряй. Кожен ладен зрадити».
Гліб подивився на домовика й з гіркотою промовив:
— Я не той, за кого ти мене приймаєш. Твій хазяїн живе в палаці. Це мій брат. Ми близнюки.
Цього разу прийшов час домовику дивуватися.
— Ну і ну! Брат, значить? Шельма він, а не близнюк! Ти диви, сам у палац проліз, а я стирчи тут. Невже в королівських хоромах місця не знайшлося б? У палаці, мабуть, горищ сила-силенна. Зайвий домовик не завадить.
Він спересердя зірвав з себе капелюх, сердито подивився на нього, начебто він був причиною всіх нещасть, і знову насунув на самі вуха.
— Ти впевнений, що Віщунка з ним говорила? — запитав Гліб.
— Ще б пак! Як у тому, що зараз я розмовляю з тобою, — заявив Черепичник, переходячи на «ти» й навмисно зробивши наголос на останньому слові.
— Мені вона про це навіть не натякнула. Виходить, вона щось приховує від мене? Не треба було довіряти чужій людині.
— А хіба ні?! Знайшов кому вірити, старій перечниці з Лисячої Нори. Вона кроку не ступить, щоб кого-небудь не обкрутити. Це усі знають!
Гліб думав, що його вже ніщо не може образити, але помилявся. Зрадництво Віщунки боляче вразило його. Стара здавалася йому єдиною підтримкою, але й вона була на боці Гордія. Гліб зрозумів, що справді самотній.
— Кому ж тоді вірити? — збентежено запитав він.
— Нікому! Кожний думає тільки про свою вигоду.
Віщунка казала те ж саме, але Гліб не прийняв її слова всерйоз, зате зараз наново переосмислив і з гіркотою усвідомив, що в них є правда.
— Послухай, а що твій брат робить у палаці? — несподівано запитав домовик.
— Він принц.
Черепичник здивовано витріщився на Гліба, начебто тільки тепер роздивився його по-справжньому.
— Так ви, виходить, теж принц, Ваша Високосте? Це змінює справу. У такому разі, можете сміливо довіряти мені, — шанобливо проговорив Черепичник, знову переходячи на «ви».
— Тобі?!
— Звичайно. Я служу справно: і в трубах зимовими ночами завивати вмію, і флюгер кручу — замилуєшся. Колишній хазяїн не образиться, якщо я звідси піду. І то правда, що путнього мені тут служити? Роботи — прірва! Навкруги запустіння, дах не лагодять. Тільки й дивися, щоб де черепиця не зрушилася, та не протекло. Усе на мені. А платні ніякої! Раніше, бувало, куховарка блюдечко молока під свято поставить, а тепер за десять років служби хоч би хто склянку води подав, — обурився домовик і з благанням додав: — Ви мене тільки в палац візьміть, а там переконаєтеся, що на мене можна покластися.
— Але я не можу повернутися. Мене прогнали, — сказав Гліб.
— Як прогнали? Чого ж я тоді перед тобою розпинаюся? Більше в мене справ немає! — набундючився домовик.
— А казав, на тебе можна покластися, — зловив його на слові Гліб.
— Так це я принцу говорив, а ти — голота в капцях. Навіщо ти мені такий здався? Ні кола, ні двора. Мені дах потрібен, на те я і домовик.
— Отже, ти пропонуєш дружбу не задурно?
— Звичайно. А як же інакше?
— Мені такі друзі не потрібні, — сказав Гліб.
— А мені й поготів. І не говори зі мною більше. Тільки час на тебе даремно витрачати, — насупився Черепичник.
Гліб відвернувся до стіни й з головою укрився ковдрою. Цього разу він гарненько засвоїв урок Віщунки: нікому не довіряти. Усі зраджували його.
Не минуло і хвилини, як Черепичник потарбав за ковдру.