Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

герою майбутньої пригоди було не до веселощів. Ніч опустилася над світом. Одне за одним згасали вікна в палаці. Гліб із занепокоєнням чекав години, коли йому треба йти за кубком. Його мучили каяття совісті при думці про жахливу провину, яку він збирався зробити, але ще більше його турбувало, що через нього несправедливо постраждають охоронці. Він ламав голову, як допомогти варті виправдатися, але нічого путнього не придумувалося. Тоді Гліб узяв олівець і лівою рукою, щоб не впізнали його почерк, розмашисто вивів: «Варта не винна. Це чари». Оглянувши свою роботу, хлопчик склав листок і запхав у кишеню куртки.

Палац занурився в пітьму. Зволікати далі було безглуздо. Гліб важко зітхнув, узяв пляшку, подаровану Винарієм, і навшпиньках вийшов з кімнати. Огорнутий дрімотою палац здавався незнайомим і загадковим. Місячне сяйво сочилося у вікна, лягаючи на підлогу блідими блакитними квадратами й забарвлюючи усе в химерні тони.

Вислизнувши на вулицю через чорний хід, Гліб ледь не налетів на вартового, який саме обходив палац дозором. Принц прошмигнув у нішу в стіні й затаїв подих, але серце билося так голосно, що йому здавалося, звук чути на всю округу. Сторож дістав табакерку, потягнув носом щіпку тютюну, смачно пчихнув і рушив далі. Гліб з полегшенням зітхнув. Незабаром дозорець сховався за рогом, його кроки стихли, а хлопчик ще довго стояв, не зважуючись вийти з укриття. Місяць зайшов за хмару, і на землю наповзла пітьма, спільниця тих, хто виходить уночі з дому з поганими намірами. Гліб перебіжками дістався вежі й причаївся під вікном.

Ніч видалася тепла. Караульна, здавалося, скулилася від присутності дужих гвардійців. У кімнаті було задушливо. Вартові відчинили вікно навстіж, і Гліб міг чути усе, що відбувалося усередині. Щоб скоротати час, чоловіки грали в кісточки.

— Хотів би я знати, якого дідька ми стирчимо тут? Кому це закортіло охороняти каплицю? — пробурчав один із гвардійців.

— Каплиця тут ні при чому. Наказано нікого не пускати нагору вежі, — зауважив інший.

— Був я нагорі. Там самісінький мотлох, — відмахнувся перший.

— Наша справа — не розмірковувати, а робити, що накажуть. Сказано сидіти тут, значить, будемо сидіти, — резонно завважив старший по варті.

— Але все-таки цікаво, — не вгамовувався перший.

— А мені така служба до душі: тепло, сухо, ніхто по плацу не ганяє. Грай собі на втіху, — посміхнувся другий, підкидаючи кісточки.

— Сюди б пляшечку гарного вина — іншої роботи й не треба, — підморгнувши, додав перший, і всі дружно засміялися.

Гвардійці не знали, що їхнє бажання близьке до виконання. Стоячи під вікном, Гліб стискав у руках пляшку з винним джином, який тільки того й чекав, коли його випустять назовні. Улучивши момент, поки всі підраховували очки, хлопчик просунув руку у відкрите вікно й поставив пляшку на підвіконня.

— Ой, братці, що це? — скрикнув перший гвардієць, здивовано утупившись у вікно.

Всі оторопіло витріщилися на пляшку джина, яка невідомо звідки з’явилася на підвіконні. Гвардієць висунувся у вікно, але Гліб завбачливо встиг сховатися.

— Як з неба звалилася. Ну і ну! Варто було побажати вина, як воно тут з доставкою, — приклацнув язиком перший гвардієць.

— На посаді пити не належить, — нагадав старший по варті, але базікало, який помітив пляшку, уже відкоркував її і розчаровано промовив:

— Пусто. Хотів би я знати, чиї це жарти.

Він відкинув пляшку вбік. Якийсь час чоловіки жваво обговорювали, хто міг пожартувати з ними, але незабаром їхні язики почали заплітатися. Старший по варті піднявся з місця й оглянув інших осоловілим поглядом.

— Та ви п’яні, як я подивлюся, — тільки й встиг вимовити він, перш ніж сам, мертвецьки п’яний, упав на підлогу.

Слідом один за одним відключилися інші охоронці. Гліб почув через двері їхній молодецький хропіт. Шлях до кубка був вільний. Хлопчик прожогом влетів у вартову й пронісся до кручених сходів. Лише зачинивши за собою двері, він глибоко вдихнув, уже не побоюючись згубної дії винних парів.

Опинившись нагорі вежі, Гліб у тайнику під мостиною знайшов те, що шукав. Схопивши кубок, хлопчик кинувся назад, але раптом хтось чіпко піймав його за хлястик куртки. Не тямлячи себе від жаху, Гліб смикнувся вперед. Тканина затріщала, але він відчув, що вільний і, з полегшенням, побачив, що просто зачепився за гачок дверей. Не вірячи, що все обійшлося, він на ватяних ногах спустився вниз.

У вартовій покотом хропіли вартові. Гліб ледь не впав, спіткнувшись об гвардійця, який лежав поперек кімнати. Чоловік заворушився. Хлопчик завмер, побоюючись, що вартовий прокинеться, але той лише почмокав губами й щось промурмотів уві сні. Ступаючи навшпиньках, Гліб підійшов до столу і, витягши з кишені приготовлену записку, поклав її на видному місці.

Він уже вискочив з каплиці, коли згадав про пляшку. Якщо вранці її знайдуть у караульній, то ніхто не повірить записці. Усі подумають, що вартові напилися під час чергування, і тоді їх віддадуть під суд.

Гліб змусив себе повернутися. У кімнаті панував такий розгардіяш, що знайти пляшку виявилося набагато складніше, ніж кубок у тайнику. Хлопчик, поспішаючи, обшукував усі закутки, поки не побачив, що пляшка закотилася під лаву. Пригорнувши знахідку до грудей, хлопчик кинувся до виходу. Голова крутилася від хвилювання. Занадто багато страхів довелося пережити цієї ночі. Шлях через кімнату видався занадто довгим, але нарешті Гліб вибрався на свіже повітря. Думки його плуталися. Перед очима все розпливалося. Самотнє