Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

на ній ягоди, солодших і соковитіших за які немає. Надавив я соку, покликав усіх на пробу, і першу чашу Юпітерові підніс на подяку за подарунок. Та Телус надулася, що не її виділили, й непомітно в чан з соком кинула зернятко хмелю. Глянув я і жахнувся: сік зіпсований, а гості напоїв вимагають. Робити нічого. Подав я їм сік, який забродив, і кажу: «Ось вам на пробу новий напій, зветься він вином. Кому вино прийдеться не до смаку, того пити не примушую».

Та де там! Від вина усі захмеліли, й пішли веселощі — тільки підливай. Дали мені нове ім’я — Винарій. До світанку гуляли, а вранці зробилися такими хворими, що голови від подушки підняти не можуть. Почали винного шукати, і усі на мене вказали. Зле б мені довелося, якби не Феміда, богиня правосуддя. Вона одна згадала, що я нікого пити не примушував, і по справедливості розсудила. Так і сказала: «Не Винарій винен, якщо хто людський вигляд утрачає, а той, хто занадто часто з пляшки корок виймає». Так що, якщо не хочеш бути п’яний, то вчасно пляшку корком заткни. Запам’ятай це, синку, — завершив свою розповідь Винарій і спохопився: — Що це я усе базікаю, а бажання твого не виконав!

Він театральним жестом узяв з полиці порожню пляшку, дихнув у неї і, закупоривши, вручив Глібові.

— Користуйся.

— Але ж вона порожня, — здивовано сказав Гліб.

— Це саме те, що тобі потрібно. Залиши її відкритою в кімнаті сторожі, і незабаром вони будуть п’яніші за п’яного одним духом.

Розділ 11
Дослід чаклунства

Амулет, подарований Віщункою, не давав Гордію спокою. Він приємним тягарем лежав на грудях, як нагадування про можливості, які відкриваються перед ним. Хлопчик постійно носив безцінну штучку, не довіряючи її шкатулкам і скринькам. Лише перед сном він знімав медальйон і клав його під подушку. Гордій не зважувався розглядати амулет удень, коли його могли застати за цим заняттям, але час від часу обмацував свій скарб через сорочку, перевіряючи, чи на місці подарунок Віщунки. Уночі, лягаючи спати, хлопчик подовгу розглядав незрозумілі знаки, намагаючись угадати їхній таємний зміст. Він знав, що коли-небудь з’ясує, що написано на золоті, і зрозуміє чаклунську силу амулета. Чорна магія вабила Гордія.

У ній він бачив могутність, порівняно з якою навіть королівська влада здавалася не такою жаданою.

Думки про велич приємно лоскотали самолюбство Гордія. Іноді він давав волю фантазії і мріяв, як перетворить викладача, що насмілився зробити йому зауваження, на гнойового жука. А кухаря, який подав до сніданку ненависну вівсянку, — на товсту живу сосиску. Усі вони будуть вимолювати у нього прощення. Це була весела гра, і список тих, кого було слід провчити, незмінно зростав. Залишалося тільки осягнути силу амулета.

Гордій у сотий раз розглядав кулон, коли несподівано блиснула думка: чому б не подивитися в книгах з магії, що означає напис на медальйоні та як ним користуватися?

Не відтягаючи справи на безрік, хлопчик поспішив до бібліотеки.

Дідок-бібліотекар сидів за столом, занурений у читання, але, побачивши принца, підвівся і привітно посміхнувся:

— Що привело до сховища знань мого юного друга?

— Я розбірливий у виборі друзів. Крім того, я маю титул. — Гордій швидко поставив старого на своє місце.

— Пробачте, Ваша Високосте. Що вам завгодно?

— Книги з магії, — коротко сказав принц.

Брови бібліотекаря здивовано поповзли нагору: дітям не слід було цікавитися подібними речами. Але поважний вік навчив хоронителя знань не втручатися в чужі справи. До того ж принц не відзначався дружелюбністю, і бібліотекар вирішив залишити свою думку при собі.

Старий провів принца в кімнату, зроблену у вигляді шестигранника. Світло просякало всередину через вузькі стрілчасті вікна в куполі, тому навіть у ясний погожий день у приміщенні панувала таємнича півтемрява. Освітлення запалювалося, тільки якщо тут траплялися відвідувачі, що бувало не часто. Іноді сюди заходили філософи, мудреці або маги. Бібліотекар обійшов залу, по черзі запалюючи ґноти. Над світильниками закурився сизий дим з пряно-солодкуватим ароматом. Усе тут налаштовувало на думки про таємниче й космічне.

У Гордія замиготіло в очах від розмаїтості книг: товстих і тоненьких, великих і маленьких. Деякі томи виділялися багатством оправ, інші дивували своєю простотою. У кутку стояла шафа, де зберігалися стародавні сувої пергаменту. Хлопчик розгубився. Він не думав, що про магію написано так багато. Осягнути закони чаклунства виявилося складніше, ніж він припускав. Знадобляться місяці, а може й роки, щоб розшифрувати напис на амулеті.

Звичайно бібліотекар допомагав відвідувачам не загубитися в морі книг, але принца він залишив розбиратися самого.

— Тут ви знайдете усе, що вас цікавить, Ваша Високосте, — сухо сказав він і з уклоном вийшов.

Гордій хотів окликнути бібліотекаря, але передумав, вирішивши, що спадкоємцю престолу й власнику магічного амулета не пристало принижуватися проханням перед простим слугою.

«Настане час, і я навчу старого, як поводитися з особами королівської крові», — подумав Гордій, думкою перетворивши хоронителя знань на сухорлявого облізлого пацюка. І раптом зовсім недоречно Гордій згадав про те, що сам він не справжній принц. Рука Гордія мимоволі потягнулася до амулета. Намацавши